Останнім часом українські політики все менше добирають слів, оцінюючи особисті якості та дії одне одного. Деякі журналісти від них не відстають, а то й перевершують політиків за «жорсткістю» висловлювань. Іноді такі висловлювання стають підставою для судових позовів. Оскільки в статті 47-1 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року зазначено, що образа не може бути оціночним судженням, то виглядає, що усі такі позови просто безпрограшні. Але тільки в Україні, поки що. Використання терміну «образа» у визначенні оціночних суджень взагалі є досить дивним, оскільки статтю 47-1 було введено в Закон України „Про інформацію” в 2003 році, тобто вже після набрання чинності новим Кримінальним кодексом України 2001 року, який не містить такого складу злочину як „образа”. Вказаний склад злочину містився в Кримінальному кодексі України 1960 року: «образа», стаття 126 (умисне приниження честі і гідності особи, виражене в непристойній формі), але даний Кодекс втратив чинність ще 1 вересня 2001 року. Інших визначень терміну „образа”, крім наведеного визначення з тексту вже не чинного КК України 1960 року, закони України не містять. Роз’яснення вказаного терміну також дається в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року, але роз’яснення давалося саме до відповідної статті старого Кримінального кодексу 1960 року. Образа Пленумом Верховного Суду тлумачиться як приниження честі й гідності потерпілого „шляхом висловлювання нецензурних чи брутальних слів, вчиненням непристойних або насильницьких дій (жесту та ін.)”, а також шляхом давання непристойної оцінки „особистим якостям чи поведінці потерпілого в формі, яка різко суперечить прийнятому спілкуванню між людьми” (абзац 3 пункту 11 Постанови). Р.О. Стефанчук в Юридичній енциклопедії (том 4, с. 228) подає наступне тлумачення терміну „образа”: „умисне приниження честі й гідності особи, виражене в непристойній формі. Це вживання інвективної (різкої, лайливої) лексики, застосування непристойних жестів, міміки тощо. Образа може відповідати або не відповідати дійсності.” Науковець правильно робить наголос на тому, що образа завдається потерпілому саме завдяки непристойній формі висловлювання або дії. Це характерна ознака образи, принаймні при використанні цього терміну в юридичному значенні. Про віднесення висловлювань до образливих завдяки їх формі також свідчить і те, що, як роз’яснив Пленум Верховного Суду, можливою була кваліфікація одного й того ж діяння одночасно по статтях 125 і 126 КК України 1960 р., тобто одне висловлювання могло розглядатися як поєднання наклепу з образою (абзац 4 пункту 11 Постанови). Розглядаючи поняття „образа” у зв’язку з оціночними судженнями, необхідно звернути увагу на те, що висловлювання виступатиме в якості образи внаслідок непристойної форми його вираження, а до оціночних суджень конкретне висловлювання відносять на підставі аналізу їх змісту (містить факти або не містить), а не форми. Цілком очевидно, що будь-яка критика чи оцінка дій може виражатися у непристойній формі, але форма не змінює суті висловлювання, тобто форма висловлювання не може перешкоджати його віднесенню чи невіднесенню до оціночних суджень. У визначенні образи, яке міститься в Юридичній енциклопедії, некоректно вказано, що образа може відповідати чи не відповідати дійсності. Дана теза справджується лише тоді, коли образливими є висловлювання, які містять факти. А про відповідність чи невідповідність дійсності образливих оціночних висловлювань питання ставити не можна, оскільки вони не можуть містити фактів і така постановка питання суперечитиме як суті відповідних висловлювань, так і частині 2 статті 47-1 Закону України „Про інформацію” (оціночні судження не підлягають доведенню їх правдивості). З огляду на те, що висловлювання, які підпадають під категорію „образа”, формально не належать до оціночних суджень згідно із Законом України „Про інформацію”, необхідно звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини. Наприклад, у пункті 72 рішення по справі Фельдек проти Словаччини (Feldek v. Slovakia) від 12 липня 2001 року Європейський суд зазначає: „Відповідно до практики Суду свобода вираження поглядів є однією з основних підвалин демократичного суспільства та однією з головних передумов його прогресу і самореалізації кожної особи. Відповідно до частини 2 статті 10 вона застосовується не тільки до «інформації» або «ідей», що сприймаються прихильно, або вважаються необразливими, чи сприймаються байдуже, а також до таких, що ображають, шокують або хвилюють. Стаття 10 захищає не тільки суть висловлених ідей та інформації, але також і форму, у якій вони передаються. Ця свобода підлягає виключенням, переліченим у частині 2 статті 10, які, однак, повинні чітко тлумачитися”. Цей принцип, що випливає з Європейської конвенції та є її тлумаченням, було сформульовано Європейським судом з прав людини ще в справі Лінгенс (Lingens) проти Австрії (пункт 41 рішення по справі від 8 липня 1986 року), і дана фраза повторюється в усіх рішеннях Суду по аналогічних справах. У рішенні по справі Лінгенса Європейський Суд також зазначив після цитованої вище фрази наступне: „Такими є вимоги плюралізму, толерантності й лібералізму, без яких немає “демократичного суспільства”. Тобто, навіть образлива форма висловлювання не перешкоджає віднесенню його до оціночних суджень (в пункті 45 вказаного вище рішення по справі Лінгенса Європейський Суд безпосередньо визнав, що спірні висловлювання є оціночними судженнями заявника). Відповідно до статті 17 Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року суди України повинні застосовувати при розгляді справ практику Європейського Суду як джерело права. В цьому плані очевидною стає суперечність статті 47-1 Закону України „Про інформацію” практиці Європейського суду і, фактично, Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року. При виникненні колізії між практикою Європейського суду та національним законодавством України повинна застосовуватись практика Суду, оскільки частиною 2 статті 19 Закону України „ Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року встановлено, що „якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору”, а практика Європейського суду по своїй природі є „тілом” Конвенції 1950 року. Проте, необхідно зауважити, що оціночне судження в образливій формі тільки тоді не тягне за собою покарання на тій підставі, що це оціночне судження, коли оціночне судження має під собою підстави і не є надмірним. Тобто, враховуються два моменти: по-перше, висловлювання є оцінкою лише тоді, коли ним щось оцінюється, коли оцінюються певні факти, а не коли журналіст написав, що хтось дурень тільки тому, що журналіст чомусь так собі вирішив, але не пояснив логіки своїх міркувань; по-друге, Європейський суд, вирішуючи справи щодо оціночних суджень, які містять образу, звертає увагу на співвідношення тих фактів, які спричинили грубе й образливе висловлювання, та «жорсткості» самого висловлювання. Мабуть, найкраще це можна продемонструвати на прикладі справи Європейського суду "Обершлік (Oberschlick) проти Австрії (№2)", рішення по якій було винесено 1 липня 1997 року. Суть справи була в тому, що Хайдер, лідер однієї з австрійських партій, висловив переконання, що солдати вермахту в Другій Світовій війні боролися за мир і свободу, так само як і солдати, які воювали по інший бік фронту. Після цього Обершлік у своїй замітці назвав Хайдера ідіотом. Європейський суд зазначив з цього приводу, що висловлювання Обершліка можна розглядати як спірне, але воно не було особистим й безпідставним випадом, оскільки пан Обершлік дав об’єктивно зрозумілі пояснення, що випливають із провокаційного виступу пана Хайдера. Тому таке звертання до політика може його образити, але використання даного слова видається цілком пропорційним тому суспільному роздратуванню, яке свідомо спричинив пан Хайдер. Суд вирішив, що накладення на Обершліка якихось санкцій не було необхідним. Роман Головенко, Інститут масової інформації
_________________ http://www.youtube.com/user/massovka
|