І. Загальний опис проблеми
Працівників патрульної поліції оснащено нагрудними камерами (відеореєстраторами), наявність яких розглядається ними як засіб захистити себе від упереджених заяв щодо їхньої неправомірної поведінки.
Проте такий захист вступає у конфлікт із правом на приватність. Ми це спостерігаємо сьогодні, коли записи з цих реєстраторів публікуються самою поліцією у YouTube чи передаються у ЗМІ. Інколи вони є фрагментарними, тобто нарізкою із різних кадрів, що відображають упереджену позицію щодо людини, порушуючи презумпцію невинуватості. Крім того, правове регулювання автоматичної зйомки (тобто без згоди на це особи) є непродуманим і таким, що суперечить чинному законодавству. А саме правове регулювання є непрозорим, адже розібратись в цьому питанні шляхом вивчення опублікованої нормативно-правової бази неможливо.
Відомчі акти Національної поліції (№ 100 і № 14/1), що регулюють порядок застосування приладів, зберігання та режим доступу до відеозаписів, неопубліковані, що становить загрозу для дотримання прав людини поліцією.
У цій статті здійснюється аналіз правового регулювання питання відеофіксації, розглядаються його недоліки та прогалини, зокрема порушення права на приватність і пропонуються шляхи вирішення цього питання задля дотримання прав людини Національною поліцією України.
ІІ. Правове регулювання (нормативно-правова база): порядок застосування/зберігання/режим доступу
Однострій
Нагрудна камера (відеореєстратор) розміщується на однострої (раніше – формений одяг) працівника поліції, однак, ані стаття 20 ЗУ «Про Національну поліцію», ані Постанова КМУ № 823 від 30.09.2015 «Про однострій поліцейських» існування такого приладу не згадують. Враховуючи правові норми щодо їхнього застосування, передбачені статтями 31, 40 ЗУ «Про Національну поліцію», ми маємо додумати самостійно, що на однострої може розміщуватись відеореєстратор, а точніше – технічний прилад або технічний засіб, що має функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засоби фото- і кінозйомки, відеозапису, якщо використовувати термінологію законодавця.
Закон України «Про Національну поліцію»
Превентивний захід
Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 31 ЗУ «Про Національну поліцію», одним із превентивних заходів є застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Це і є наш відеореєстратор, хоча тут мова може йти про будь-яку фотокамеру або відеокамеру, яку працівники поліції, наприклад, використовують при охороні мирних зібрань.
Порядок застосування
Відповідно до ст. 40 ЗУ «Про Національну поліцію», «поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі (тобто однострої? – прим. моя, Є.К.)» такий пристрій, з метою «попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб». При цьому «інформація про змонтовану/розміщену автоматичну фототехніку і відеотехніку повинна бути розміщена на видному місці». Очевидно, що патрульна поліція прирівнює цю норму до попередження про застосування такого пристрою, адже беджа «Обережно, відеозапис!» ми біля них не спостерігаємо. Відповідно до науково-практичного коментаря до цього розділу Закону, «це може бути інформаційний знак “Увага, здійснюється відеозапис!” Така інформація має стримуючий попереджувальний характер на потенційних порушників»[1].
Зберігання та режим доступу
Питання що залишаються без відповіді: порядок зберігання такої інформації; строки зберігання; режим доступу (наприклад, чи може незадоволена своєю «роллю» у відеозаписі на ютубі особа вимагати його видалення тощо).
Стосовно статті 26 ЗУ «Про Національну поліцію», то вона передбачає формування інформаційних ресурсів поліцією – баз (банків) даних, куди про затриманих вноситься мультимедійна інформація (фото, відео-, звукозапис) та біометричні дані (дактилокартки, зразки ДНК). Але тут мова йде про затриманих, а не тих, хто підозрюється у скоєнні правопорушення чи в кого перевіряють документи або взагалі опитують (вид превентивного заходу, не плутати із допитом).
Зрозуміло, що Національна поліція розглядає відеофіксацію як інструмент захисту своїх працівників. Однак з точки зори дотримання права на приватність та прав людини в цілому, необхідно дивитися на цю проблему з позиції особи, якій було завдано шкоду публікацією такого відео.
Доступ до публічної інформації – нові відомості
Надіславши кілька запитів та проаналізувавши запити інших осіб щодо питання відеофіксації, ми отримали детальну картину стосовно нашого питання.
Існує два нормативно-правових акти, що на відомчому рівні регулюють це питання:
– наказ Департаменту патрульної поліції НПУ від 03.02.2016 року № 100, яким затверджено «Інструкцію про порядок зберігання, видачі, приймання, використання нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) працівниками патрульної поліції та доступ до відеозаписів з них» (в додатку до статті);
– наказ Департаменту патрульної поліції НПУ від 24.11.2015 № 14/1 «Про порядок зберігання, використання відеозапису з відеореєстраторів патрульних» (в додатку до статті).
Перший наказ детально відповідає на усі наші питання, а другий — повторює його положення і більш чітко розписує порядок надання таких відеозаписів третім особам, а саме:
а) щодо зберігання та режиму доступу
«Відповідно до наказу Департаменту патрульної поліції від 24.11.2015 № 14/1 відео, що знаходиться на сервері чи відеореєстраторі є службовою інформацією та може надаватись третім особам виключно на підставі:
– ухвали суду, що набрала законної сили, щодо надання у розпорядження суду фрагменту відеозапису;
– запиту слідчого про надання відео в рамках кримінального провадження;
– у інших випадках, передбачених чинним законодавством, за погодженням з начальником Управління патрульної поліції у відповідному місті або його заступником».
б) щодо строку (терміну) зберігання: «термін зберігання відео на сервері 30 діб з моменту збереження відео на сервер. Строк зберігання може бути продовжено у випадку необхідності, за розпорядженням Начальника управління патрульної поліції у відповідному місті або його заступників».
Отже, Інструкцією, затвердженою Наказом № 100, передбачено:
а) необхідність відеофіксації: «використання нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) як превентивного поліцейського заходу є важливим елементом функціонування патрульної поліції, покликаним гарантувати чесність, відкритість та антикорупційну спрямованість діяльності патрульної поліції» (п. 1.3 Розділу І Інструкції).
б) випадки застосування такого превентивного заходу: «нагрудна відеокамера (відеореєстратор) повинна активовуватись працівником патрульної поліції та знаходитись у режимі відеозйомки при будь-якому контакті з особами, зокрема, але не виключно:
– при оформленні дорожньо-транспортної пригоди;
– при перевірці документів;
– при поверхневому огляді (це дефініція старого Статуту патрульно-постової служби (затв. Наказом № 404 від 28.07.1994), новий Закон у ст. 34 вживає поняття «поверхнева перевірка» – прим. моя Є.К.);
– при загрозі використання фізичної сили, спеціальних засобів або вогнепальної зброї;
– при наданні допомоги особам;
– у випадках, коли усвідомлення особою факту відеофіксації її поведінки може сприяти вирішенню конфліктної ситуації.
(п. 3.3. Розділу ІІІ Інструкції).
При цьому зазначається, що «після активації нагрудної відеокамери (відеореєстратора) все спілкування повинно бути записане безперервно» (п. 3.5 Розділу ІІІ Інструкції).
Тут також можна навести витяг із документу, що не має статусу нормативно-правового акту, однак є широко застосовними методичними рекомендаціями серед працівників патрульної поліції, розробленими самим Департаментом. Ми отримали його через власні джерела у поліції. Він має назву «СОП» – стандартні операційні процедури. Усі витяги з нього наводимо з версії 0.6 від 11.12.2015:
– «усе спілкування з особою повинно фільмуватися на відеореєстратор»;
– «звертаючись до особи (водія)…попередження про відеофіксацію»;
– «алгоритм. Підійдіть до правопорушника, ввімкніть нагрудну відеокамеру…»;
– «відеореєстратор поліцейського повинен бути ввімкнений від самого початку контакту…».
в) облік технічних приладів: кожному відеореєстратору присвоюється ідентифікаційний номер та при виході на зміну працівник патрульної поліції оглядає його на справність і розписується про це у відповідному журналі, а при закінченні зміни здає прилад у найкоротший строк (п. 2.3, 2.8 Розділу ІІ Інструкції). Відповідальний за порядок видачі/прийняття/обліку тощо – структурний підрозділ інформаційних технологій та зв’язку управління патрульної поліції. Тут ми також зустрічаємо вимоги щодо розміщення інформації про відеофіксацію: «на кожній нагрудній відеокамері (відеореєстраторі) на видному місці розміщується інформація про розміщену відеотехніку» (п. 2.4 Розділу ІІ Інструкції).
г) порядок зберігання: Патрульному заборонено самостійно показувати інформацію третім особам, змінювати, редагувати, видаляти, копіювати тощо (п. 3.7 Розділу ІІІ Інструкції). Після здачі технічного приладу уповноважена особа структурного підрозділу інформаційних технологій та зв’язку управління патрульної поліції зберігає відеозапис на сервері – «протягом 6 годин з моменту прийому від працівника здійснюється процедура довготривалого збереження – до 30 діб на сервері за наявності технічної можливості» (п. 4.1, 4.2 Розділу IV Інструкції). При цьому строк може бути подовжено за розпорядженням начальників управлінь поліції у містах (або Департаменту), у випадку отримання скарги від особи на рішення, дії чи бездіяльність працівників патрульної поліції, у інших виключних випадках.
ґ) режим доступу: Відеозаписи можуть «поширюватись у мережі Інтернет виключно для здійснення превенції та профілактики правопорушень з метою забезпечення національної безпеки та захисту життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави» (п. 5.5. Розділу V Інструкції). Але воно «здійснюється виключно за умови, якщо користь від такого використання для суспільства і держави є більшою, ніж негативні наслідки для приватних інтересів окремої особи» (п. 5.6. Розділу V Інструкції). Суб’єктом прийняття рішень є той самий підрозділ, тобто він оцінює ймовірну користь від опублікування такого матеріалу. У цьому пункті вперше вживаються слова «приватні інтереси окремої особи», хоча розкриття цього терміну є нелегким завданням, у чому ми могли переконатися вище.
Важливо зазначити, що право розміщувати такі відеозаписи може передаватися на підставі відповідних договорів для використання ЗМІ (п. 5.5 Розділу V Розділу). Однак про які «відповідні договори» йде мова, незрозуміло, а відносини ЗМІ із Національною поліцією також врегульовані недостатньо чітко (див. про це у статті програми “Відкритість правоохоронної системи” «Чи відкрита Національна поліція до журналістів?»).
ІІІ. Порушення права на приватність та шляхи вирішення проблеми
Порушення права на приватність
Право на приватність (захист персональних даних є його частиною) гарантоване статтею 32 Конституції України (законодавець вживає поняття «особисте і сімейне життя»). У розумінні Європейської конвенції про права людини воно є ширшим. Це пояснюється принципом «живого дерева» і про це Суд прямо сказав у рішенні Costello Roberts v. U.K [2].: «поняття приватного життя є широким і не може бути визначене вичерпно».
У будь-якому випадку, проблема, яку ми розглядаємо, є частиною цього права та його порушення недопустиме, адже воно є «засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб» (п. 3.1 Рішення Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012).
Коли мова йде про право на приватність, наш законодавець керується поняттями «персональні дані» та «конфіденційна інформація». Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про захист персональних даних», персональними даними є «відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована». Однак чинним законодавством не встановленого чіткого переліку таких відомостей, що могли б бути захищені цим Законом. Щодо конфіденційної інформації, то її визначення знаходимо у ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про доступ до публічної інформації», відповідно до якої це «інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов».
Діяльність поліції, пов’язана із захистом і обробкою персональних даних, здійснюється на підставах, визначених Конституцією України, ЗУ «Про захист персональних даних», іншими законами України (ч. 4 ст. 25 ЗУ «Про Національну поліцію»). Відтак, передача відео у ЗМІ або розміщення його на відеохостингах (наприклад YouTube) є обробкою персональних даних. Така обробка, відповідно до ст. 6 ЗУ «Про захист персональних даних», не допускається без згоди особи, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Саме тому, у вищезгаданій Інструкції (затв. Наказом № 100) вжито формулювання «виключно для здійснення превенції та профілактики правопорушень з метою забезпечення національної безпеки та захисту життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави». Але це норма підзаконного акту, а Закон чітко передбачає, що такі випадки мають бути встановлені саме законом.
Відтак, сьогодні відеозаписи, отримані з відеореєстраторів і опубліковані без згоди на це особи, котра була об’єктом відеозапису, є порушенням норм Закону України «Про захист персональних даних». Така ситуація буде продовжуватись до узаконення (тобто вказання норми у законі) вищенаведених формулювань. Очевидно, що такі зміни мають бути внесені до Закону України «Про Національну поліцію».
Шляхи вирішення
Основним шляхом вирішення проблеми є врегулювання суперечностей законодавчої бази з цього питання. Однак це не має бути просте узгодження правових норм без зміни концепції автоматичної відеофіксації. Враховуючи принципи прав людини, зокрема права на приватність та практику Європейського суду з прав людини (Peck v. the United Kingdom[4]; Sciacca v. Italy[5]), на наш погляд, доцільним було б застосовувати деперсоніфікацію. Тобто закриття обличчя особи, інформацію про П.І.Б. (зокрема озвученої патрульними), номерних знаків транспортних засобів, серії та номери документів, що посвідчують особу тощо. Крім того, мова може йти про інші особливості особи (татуювання, зачіска тощо). При цьому, така деперсоніфікація має бути здійснена ще до передачі такого відео третім особам, тобто вона має бути зроблена самою Національною поліцією України. Винятком з цього правила може бути ситуація, за якої відповідне відео розглядалось (точніше – переглядалось) у відкритому судовому засіданні: за таких умов воно може бути опубліковано без деперсоніфікації. Така деперсонфікація має відбуватись за умови, що особа не надала згоду на публікацію відеозапису, на якому її було зафільмовано.
ІV. Висновок та рекомендації
Підсумовуючи, наводимо алгоритм застосування нагрудних камер (відеореєстраторів) та проблем, що пов’язані із цим:
1) Нагрудна камера (відеореєстратор) розміщується на однострої працівника патрульної поліції, про що має попереджати відповідний знак (напис, бейдж тощо). Про його застосування у визначених законодавством випадках робиться попередження, він вмикається/вимикається працівником поліції самостійно та фіксує усю бесіду із особою. Проблема на цьому етапі може полягати у тому, що не завжди зрозуміло, чи це початок розмови з особою, чи вже відбулась словесна сутичка і після цього почався процес фільмування.
2) Відеозапис передається у відповідний підрозділ, що зберігає його протягом 30 днів (термін може бути продовжено), а також патрульному поліцейському забороняються будь-які дії із ним (змінення, видалення тощо), зокрема передача третім особам.
3) На визначених законодавством підставах відеозапис може бути передано третім особам, однак через недостатню урегульованість цього питання на законодавчому рівні, таке відео, потрапляючи у мережу Інтернет порушує право на приватність у частині захисту персональних даних. Також вона суперечить іншим нормам чинного законодавства, зокрема статті 307 Цивільного кодексу України. Крім того, непоодинока практика викладення фрагментів відеозаписів, скомбінованих у відеозапис, що має упереджений характер щодо особи (порушення презумпції невинуватості). Для подолання цих проблем пропонуємо застосовувати деперсоніфікацію відеозапису до того, як його буде опубліковано, у випадку коли на публікацію немає згоди особи, котру було зафільмовано.
Відтак, проблема стосується правового регулювання та підходу до викладення відеозаписів у мережу Інтернет, а не самих приладів та порядку їх використання працівниками патрульної поліції. Національна поліція має дотримуватись права на приватність.
Враховуючи все вищевикладене, рекомендуємо Національній поліції України:
– привести свою законодавчу базу у відповідність до чинного законодавства у частині захисту персональних даних/конфіденційної інформації про особу;
– опублікувати всі нормативно-правові акти (насамперед накази № 14/7, № 100), що регулюють порядок використання нагрудної камери (відеореєстратора), зберігання інформації, отриманої з нього, режим доступу до неї тощо;
– зобов’язати працівників патрульної поліції носити попереджувальні знаки (написи, бейджі тощо), які дають особі зрозуміти, що патрульного оснащено нагрудною камерою (відеореєстратором), відповідно до чинного законодавства;
– провести інформаційно-роз’яснювальну роботу з працівниками патрульної служби щодо необхідності попередження особи про намір використовувати відеофіксацію як превентивний захід;
– змінити підхід (концепцію) до автоматичної відеофіксації. Ініціювати узгодження норм чинного законодавства із новим інститутом автоматичної відеофіксації, зокрема застосовувати деперсоніфікацію, тобто оброблення відеозаписів (закриття облич та інших персональних даних) перед їхньою публікаціюєю у випадку, коли на це немає згоди особи, котру було зафільмовано.
Євген Крапивін
юрист, експерт Асоціації УМДПЛ
http://police-experts.info/2016/04/14/a ... ofixation/
Вход
FAQ
Поиск
