все о том же.
Право на судовий захист є конституційним правом, закріпленим ст.55 Конституції, яка визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади. Стаття 22 Конституції встановлює, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані.
Неможливість здійснення апеляційного та касаційного оскарження рішення (постанови) суду в справах про адмінправопорушення (порушення митних правил) означає неможливість реалізації повною мірою громадянином свого конституційного права на судовий захист у національній судовій системі, на перевірку законності і обгрунтованості судового рішення про накладення стягнення.
Натомість ст.55 Конституції передбачено право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом яких є Україна.
За таких обставин виникає обгрунтоване запитання: чи є правомірним і логічним обмежувати в цьому випадку право особи на апеляційне та касаційне оскарження при наданні права звертатися за захистом своїх прав і свобод у міжнародні судові інстанції?
До того ж не викликає сумніву, що ефективний судовий захист прав людини і громадянина є одним із головних показників демократизації суспільства, складовою прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій, способом утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що відповідно до ст.3 Конституції є головним обов’язком держави.
Розглядаючи зазначене питання, треба також враховувати, що обмеження права особи на апеляційне та касаційне оскарження не відповідає п.2 ст.6 закону «Про судоустрій України», згідно з яким для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Звертає на себе увагу той факт, що законодавство України унеможливлює визначення підгрунтя, на підставі якого по суті заборонено подавати апеляційну та касаційну скарги на постанову суду в цій категорії справ, та отримання вмотивованої відповіді: чому зазначена категорія справ, на відміну від інших, не підлягає перегляду в апеляційному та касаційному порядку.
Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 1.11.96 №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», «це зобов’язує суди при розгляді конкретних справ керуватися насамперед нормами Конституції України».
Статтею 8 Конституції визначено, що закони повинні відповідати Конституції, а звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Пленум ВС України в постанові №9 роз’яснив (п.1), що конституційні права і свободи визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. А позбавлення в цьому разі права особи на оскарження постанови (рішення) суду, встановлене КпАП та ЦПК, вочевидь, не забезпечує повною мірою захист правосуддям прав особи, яка притягається до адмінвідповідальності.
У п.2 постанови роз’яснюється, що «суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».
Згідно зі ст.3 Цивільного кодексу одним із загальних засад цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу (п.5). Отже, позбавлення права на оскарження постанови (рішення) суду не забезпечує в повному обсязі судовий захист особи, яка притягується до адмінвідповідальності, що призводить до порушення загальних засад цивільного законодавства.
З огляду на викладені норми Конституції та законів України є правові підстави стверджувати, що позбавлення права на оскарження в апеляційному та касаційному порядку постанови (рішення) суду у справах про адмінправопорушення, зокрема про порушення митних правил, обмежує право особи на судовий захист, не узгоджується з нормами стст.3, 22, 124 та п.1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції, ч.4 ст.7 КпАП, ч.3 ст.392 МК, п.2 ст.6 закону «Про судоустрій України», ст.3 ЦК, а також із пп.1, 2, 8 постанови Пленуму ВС України №9.
Міжнародні гарантії права на захистВарто звернутися також до чинних для України міжнародних угод, положення яких стосуються права особи на судовий захист.
Законом від 17.07.97 №475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, Перший протокол та протоколи №2, 4, 7 та 11 до конвенції. Відповідно до §1 ст.6 конвенції кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов’язків або будь-якого кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. А відповідно до ст.13 конвенції кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.
Вказані норми конвенції повністю кореспондуються із нормою ст.8 Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.48, яка передбачає, що кожен має право на ефективне відновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом.
Саме через передбачену п.2 ст.6 закону «Про судоустрій України» і ст. 55 Конституції можливість оскарження та перегляду рішення суду першої інстанції в судах апеляційної та касаційної інстанцій забезпечується право особи, яка притягається до адмінвідповідальності за порушення, зокрема, митних правил, на справедливий та ефективний засіб захисту своїх прав, на ефективне відновлення у правах компетентними національним судами.
З цих підстав вбачається, що позбавлення права на оскарження постанови (рішення) суду в цій категорії справ не узгоджується з §1 ст.6, ст.13 конвенції та зі ст.8 декларації.
Конституційне звернення т
екст из забаненого сайта по сохраненной копиипро необхідність офіційного тлумачення ст. 22 ст. 55, ст. 129 Конституції та ч. 2 ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України з метою забезпечення реалізації та захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Конституція України проголошує, що права і свободи людини й громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави і захищаються судом (статті 3, 55 Конституції України).
Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ у повній відповідності з чинним законодавством покладається на адміністративне судочинство (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України). Успішне виконання покладених на суд завдань залежить від законної й обгрунтованої діяльності останнього, його ухвал з окремих процесуальних питань і рішень по суті справи. Законність і обгрунтованість судових рішень (ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України) є основною і неодмінною властивістю їх як актів правосуддя. Тільки судові акти, які мають таку властивість, вирішують правове питання і тим самим захищають права та законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
Процесуальними гарантіями забезпечення законності й обгрунтованості діяльності судів по розгляду адміністративних справ і прийнятих ними рішень, гарантією захисту прав свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є оскарження і перевірка судових рішень.
У частині 1 ст. 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Право на апеляційне оскарження судових рішень, крім випадків, встановлених законом, гарантоване ст. 129 Конституції України і як конституційна засада судочинства становить невід’ємну складову права на судовий захист. Саме перегляд в апеляційному порядку судових рішень, що не набрали законної сили, є додатковою гарантією відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. Адже ні для кого не є таємницею, що місцеві суди з різних причин інколи ухвалюють рішення з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального або процесуального права, неповно з’ясувавши обставини, що мають значення для справи тощо, у зв’язку з чим у 2009 році що до апеляційних загальних судів надійшло 22,8 тис. апеляційних скарг та протестів прокурорів на постанови місцевих загальних судів у справах про адміністративні правопорушення (за минулий період – 17,8 тис.), з них 13,2 тис. (або 74,5%) скарг і протестів щодо порушення правил дорожнього руху. Усього розглянуто 17,7 тис. постанов місцевих загальних судів, з яких кількість скасованих і змінених становить 8,8 тис. (або 49,72%)
[Офіційний сайт Верховного Суду України //
http://www.court.gov.ua/sudova_statystyka/e575747457/ ].
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010р. №2453-VI внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема Кодекс адміністративного судочинства України доповнено статтей 171-2. Відповідно до ч. 2 ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним і оскарженню не підлягає.
Як вбачається із пояснювальної записки до проекту Закону України "Про судоустрій і статус суддів":
«Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини є однією з головних ознак демократичної, правової держави.
Конституція України гарантує захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
Основним Законом держави також визначено основні засади правосуддя (розділ VIII).
Водночас чинне законодавство про судоустрій і статус суддів не відповідає сучасному стану суспільних відносин і тому потребує докорінних змін.
Характерним для сучасного правосуддя є порушення строків розгляду судових справ, низька якість судових рішень, високий рівень корупції серед суддів.
Причинами цього є, зокрема, недосконалість процесуального законодавства, системи добору суддів і процедури притягнення суддів до відповідальності, неналежні умови їх професійної діяльності.
Про необхідність комплексного і системного реформування судової системи свідчать висновки міжнародних організацій, таких, як, зокрема, Венеціанська комісія "За демократію через право". Особливу увагу слід звернути на рішення Європейського суду з прав людини стосовно порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, кількість яких щодо України щороку невпинно зростає.
Наведене свідчить про необхідність якнайшвидшого проведення комплексних і системних реформ у сфері правосуддя з метою забезпечення реалізації конституційного права громадян на судовий захист з урахуванням міжнародних демократичних стандартів.»
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Після прийнятя Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010р. №2453-VI рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним і оскарженню не підлягає. Тобто рішення у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності не підлягають апеляційному та касаційному оскарженню. Відсутність апеляційного та касаційного оскарження рішень місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності позбавляє (звужує) право громадян на справедливий судовий захист. Таким чином прийняття ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України не відповідає вимогам ст. 22 Конституції України.
Відсутність апеляційного та касаційного оскарження призводить до неоднозначного застосування місцевими загальними судами як адміністративними судами у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності законів України і полягає в тому, що за юридично однакових обставин у справах однієї і тієї ж категорії закони України у загальній юридичній практиці застосовуються по-різному.
Приклад:
1. Постанова по адміністративній справі №2а-3167/10 від 09.12.2010 року. Ця постанова міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень
(
http://reyestr.court.gov.ua/Review/12899671)
2. Постанова по адміністративній справі №2а-195/10 від 09.12.2010 року. Ця постанова міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень (
http://reyestr.court.gov.ua/Review/12803539).
Як вбачається зі змісту постанов:
1. Справа №2а-3167/10 – Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача та просив скасувати постанову серії АІ №104623 від 15.11.2009р. про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУоАП та стягнення штрафу в суммі 280 грн.
У судовому засідані були дослідженні наступні докази: фотоматеріали отримані за допомогою спеціального технічного засобу Беркут №0510066, свідоцтво про повірку робочого засобу вимірювальної техніки №22-2\1945250 від 15.01.2010р., протокол про адміністративне правопорушення, письмові заперечення відповідача.
Дослідивши матеріали справи суд дійшов наступного висновку:
В судовому засіданні встановлено, що підставою для винесення оскаржуваної постанови були фотоматеріали отримані за допомогою спеціального технічного засобу Беркут № 0510066 .
Згідно свідоцтва про повірку робочого засобу вимірювальної техніки № 22-2\1945250 від 15.01.2010 року (а.с. 27), вищевказаний технічний засіб пройшов повірку та визнаний придатним для використання лише 15.01.2010 року. Однак, відповідно до свідоцтва про визнання затвердження типу засобів вимірювальної техніки від 07.11.2005 року (а.с. 26), наданого представником відповідача, вимірювачі швидкості радіолокаційні «Беркут» під час експлуатації підлягають повірці з міжповірочним інтервалом не більше одного року, отже суду не надано доказів, що в момент скоєння правопорушення, яке інкримінується позивачу, а саме 15.11.2009 року, спеціальний технічний засіб Беркут № 0510066 був перевірений та допущений до роботи. Також відповідач не надав суду документів, які б підтверджували, що інспектор ДПС Березанського взводу ДПС при УДАІ ГУМВС України в Київській області Гопкало А.Г. пройшов у встановленому порядку підготовку з користування даним приладом та має кваліфікаційні навики.
Однак, в судовому засіданні встановлено, що позивача притягнуто до відповідальності за дії, яких встановити та довести, що вимірялась саме швидкість автомобіля позивача, неможливо, оскільки він рухався в потоці автомобілів. Надані відповідачем доводи викладені у запереченнях судом до уваги не приймаються, оскільки вони базуються тільки на протоколі про адміністративне правопорушення, будь-яких інших доказів правомірності винесеного рішення інспектором ДПС суду не надано.
Таким чином суд вважає, що позовна заява ОСОБА_1 обґрунтована та підлягає задоволенню.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 19,128 КАС України, ст, ст. 251,288,289 КУпАП, ПДР України, суд, -
постановив:
Позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Постанову інспектора ДПС Березанського взводу ДПС при УДАІ ГУМВС України в Київській області Гопкало Андрія Григоровича серії АІ № 104623 від 15.11.2009 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ст. 122 ч.1 КУпАП у вигляді штрафу в сумі 280гр. – скасувати.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
2. Справа №2а-195/10 – У лютому 2009 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача та просив: постанову серії ВВ № 068429 від 08.02.2009 р. у справі про адміністративне правопорушення визнати недійсною та скасувати, а справу про адміністративне правопорушення щодо нього закрити за відсутністю в його діях складу такого правопорушення. Крім того просив зобов’язати відповідача виключити з бази даних ДАІ відомості про накладення на нього стягнення у вигляді штрафу.
У судовому засідані були дослідженні наступні докази: свідоцтво про повірку робочого засобу вимірювальної техніки «Іскра-1» №19705 без номеру чинне до 14.12.2010р., протокол про адміністративне правопорушення, письмові заперечення відповідача. Окрім, цього в матеріалах справи міститься копія листа №715/41 від 11.03.2009р. ДП «Луганськстандартметрологія». Відповідно до цього листа вимірювач швидкості транспортних засобів радіолоційний «Іскра-1» №19705 за період від 1 січня 2008 року по 11 березня 2009 року державну повірку не проходив. Згідно з приписом п. 3 ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги. Тобто протокол без номеру від 8.02.2009р. складений працівником ДАІ на підставі даних вимірювача швидкості «Іскра-1» №19705 не може бути доказом у цій справі, тому як містить дані отримані з порушенням вимог чинного законодавства. Цей лист та письмові пояснення позивача (приєднані до матеріалів справи) у постанові по справі №2а-195/10 проігноровані. Також слід звернути увагу, що згідно свідоцтва про повірку робочого засобу вимірювальної техніки «Іскра-1» №19705 без номеру, чинного до 14.12.2010р. вищевказаний технічний засіб пройшов повірку та визнаний придатним для використання лише 14.12.2009 року. Однак, відповідно до свідоцтва про повірку робочого засобу вимірювальної техніки «Іскра-1» №19705 без номеру, чинного до 14.12.2010р, наданого представником відповідача, вимірювачі швидкості радіолокаційні «Іскра-1» №19705 під час експлуатації підлягають повірці з міжповірочним інтервалом не більше одного року, отже суду не надано доказів, що в момент скоєння правопорушення, яке інкримінується позивачу, а саме 08.02.2009 року, спеціальний технічний засіб «Іскра-1» №19705 був перевірений та допущений до роботи. Також відповідач не надав суду документів, які б підтверджували, що інспектор ІДПС 2 Луганського взводу ДПС Недобіча В.І. пройшов у встановленому порядку підготовку з користування даним приладом та має кваліфікаційні навики.
Але, суд прийшов до наступного висновку:
Таким чином, в судовому засіданні не встановлено порушень законодавства з боку відповідач при складені оскаржуваної постанови, оскільки позивача притягнуто до відповідальності відповідно до вимог законодавства.
Посилання позивача на ті обставини, що він не порушував ПДР судом до уваги не приймається, оскільки ці обставини спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами.
Крім того, судом не приймаються до уваги посилання позивача на порушення законодавства з боку відповідачів при складанні оскаржуваної постанови, оскільки зазначені обставини не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Так, в судовому засіданні було оглянуто свідоцтво про повірку робочого засобу вимірювальної техніки, чинне до 14.12.2010р., а на позивача накладено штраф 260гр., який лише на 5 гривень перевищує мінімальний його розмір за ст. 122 ч.1 КУпАП.
Що стосується іншої частини позивних вимог щодо визнання дій відповідача по складанню протоколу про адміністративне неправомірними, суд приходить до висновку, що протокол про адміністративне правопорушення не є адміністративно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії у розумінні ст. 17 КАС України і не підлягає оскарженню у порядку передбаченому КАС України.
На підставі викладеного та керуючись ст. 19 КАС України, ст. ст. 251, 288, 289 КУпАП, ПДР України, суд -
постановив:
В задоволені позову ОСОБА_1 – відмовити за необґрунтованістю позовних вимог.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Відсутність апеляційного та касаційного оскарження рішень місцевих загальних судів як адміністративних судів у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності призвело до порушення процесуальних гарантій забезпечення законності й обгрунтованості діяльності судів по розгляду адміністративних справ і прийнятих ними рішень, гарантій захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до ч. 4 ст. 13 та ст. 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи можуть звернутися до Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Прошу:
1. Прийняти до розгляду це конституційне звернення.
2. Надати офіційне тлумачення ст. 22 ст. 55, ст 129 Конституції України, та відповідності ч. 2 ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України з метою забезпечення реалізації та захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина.
дополняйте примерами судебных решений по аналогии для включения в текст
Вход
FAQ
Поиск
Откликнитесь пожалуйста с "профессиональными" коментариями. Может перемудрил или чего недописал???
