Ліберальний дискурс мас-медіа
В. Пинзеник: Людина і держава
Ми звикли проходити повз, здавалося б, звичних і зрозумілих речей, не задумуючись над їх природою, значенням, правилами побудови. Нерідко боїмося поставити під сумнів усталений, стандартний уклад їх існування чи функціонування. Але «звично» не означає правильно. «Звично» не веде до ефективного. Нерідко якраз навпаки.
Звичайна людина рідко задумується ( а можливо і не задумується) над досить простим, але принципово важливим, я б сказав, навіть фундаментальним питанням: а для чого нам держава?
У жодному разі питання стоїть не в сенсі існування такого національно-територіального утворення, яким є наша Україна. Йдеться про зовсім інше: для чого нам, громадянам нашої країни потрібен інститут держави, які функції він має виконувати?
Коли починаєш обговорювати це питання, отримуєш у відповідь широкий перелік питань, якими має опікуватися держава. До цього переліку відносять:
1. Встановлення «правил гри», або у звичному для нас сприйнятті - схвалення законів.
2. Контроль дотримання «правил гри».
3. Розв’язання різного роду суперечок між громадянами, підприємствами, з державними інститутами.
4. Соціальний захист.
5. Забезпечення обороноздатності країни.
6. Міжнародні стосунки.
7. Підтримка та інвестиції в економіку.
8. Охорона здоров’я.
9. Освіта.
10. Наука.
11. Пенсійне забезпечення (якщо його розглядати окремо від соціального захисту, як і деякі інші елементи соціальних функцій держави).
12. Культура.
13. Спорт.
14. Охорона довкілля.
15. Розвиток інфраструктури.
16. Забезпечення житлом.
17. Підтримка безробітних.
18. Допомога при тимчасовій втраті працездатності.
19. Фінансове забезпечення виконуваних державою функцій.
20. Забезпечення стабільності національної валюти.
До цього переліку залишається додати харчування людей, задоволення їх потреби вдягатися. Але тоді держава має турбуватися про все. Нам, простим смертним, не залишається нічого.
Хоча, коли в дискусії доходить до харчів та одягу, багатьох переклинює: вони проти того, щоб держава забезпечувала нас одягом та харчами. Логіка заперечень тут дуже проста і сильна: бо дадуть мені не той одяг і не ті чи навіть зіпсовані харчі. Або можуть і нічого не дати: ні харчів, ні одягу. Дивує, що ця беззаперечна логіка спрацьовує тільки стосовно одягу та харчування. Це нагадує анекдот радянських часів, коли партія питає колгоспника:
- Якщо партія скаже тобі віддати корову, ти віддаси?
- Безперечно, так.
- А якщо скаже віддати козу?
- Без сумніву, так.
- А якщо партія скаже віддати свиню?
- Ні, свиню я не віддам.
- Як же так, віддав корову, віддав козу, а свиню не хочеш віддавати?
- Бо свиня у мене є.
Більшість громадян правильно реагують на «свиню» у вигляді одягу чи продуктів харчування. Вони звикли самі задовольняти дані потреби без участі держави. Бо в купі разом з деякими іншими умовами це дає усім нам право вибору – одне з принципово важливих, фундаментальних прав громадян, що забезпечують прогрес і розвиток суспільства. Маючи таку свободу, ми змушуємо виробників і продавців підлаштовуватися під наші запити, а не навпаки.
Переважна частина наших громадян спокійно, більш того, навіть прихильно ставиться до виконання державою інших, названих раніше функцій. Бо теж до цього звикли. І не уявляють, а часто навіть не хочуть уявляти собі, що може бути інакше, що тут щось не так. Дуже шкода. Бо тут багато що не так.
Нерідко я задаю одразу два питання:
1. Чи потрібно посилювати роль держави в економіці, у нашому суспільному житті?
2. Чи хочете ви посилення залежності від чиновника?
Відповіді на ці запитання у більшості випадків діаметрально протилежні. У першому випадку – так, у другому – ні. Але задано одне і те ж питання, за суттю, змістом, лише різне за формулюванням. А у відповідях відбувається якесь роздвоєння особистостей.
Якщо ми хоча б трохи копнемо глибше, то зрозуміємо: функції держави виконують певні визначені державні інститути (органи) влади. А в них працюють звичайні люди, яких називають чиновниками. І коли ми говоримо про посилення ролі держави, то насправді ми говоримо про посилення ролі чиновника, посилення залежності кожного з нас (чи в якості простого громадянина, чи підприємця-бізнесмена, чи підлеглого) від волі чиновника – такої ж людини, тільки чомусь наділеної правом «вершить судьбы».
У тому, що частину потреб людей у будь-якій країні задовольняють з допомогою чи за безпосередньою участю держави, тобто люди делегують задоволення своїх певних потреб інститутам держави, вже криється загроза, ризик для кожного з нас. Бо таке делегування – це наше добровільне самообмеження, згода підкорятися кимось нав’язаній нам волі. Даючи право законодавчій владі схвалювати «правила гри», ми по суті погоджуємось апріорі дотримуватися цих правил, якими б вони не були. Навіть у цій неминучій і потрібній усім функції криються ризики. Створюється зафіксований мною цікавий «феномен». Після десятиліть роботи в університетах маю підстави стверджувати: дуже добре працювати професором в університеті. Якби не заважали. Звичайно ж… студенти. Після доброго досвіду роботи у різних владних інститутах маю підстави доповнити цю тезу: професору заважають працювати студенти, а владі – народ. Було б добре у владі, якби якийсь народ не заважав, особливо раз у п’ять років, коли отримує право висловлювати незадоволення своїм життям. І чим більше повноважень делегується державі, тим у більшій мірі ми стаємо «якимось народом», який не тільки заважає, але й чогось хоче, вимагає. Світ перевертається з ніг на голову. Не влада існує для людей, а люди для влади. Не програми, ідеї змін, світоглядні цінності стають метою, а влада – способом, інструментом їх досягнення. Навпаки. Влада стає метою, а програмні цінності - порожніми обіцянками, фальшивими приманками, мета яких дуже чітка – отримати владу, бо владав цих умовах - понад усе.
Не один з нас був учасником стосунків з чиновником, що будуються за принципом: я начальник, ти дурень. Відвідування багатьох державних кабінетів нерідко перетворюється на процес випрошування милостині. Хоча йдеться про просте виконання чиновником покладених на нього функцій. Наголошую, відрив влади від свого першоджерела зумовлений самим існуванням інституту держави. Він тим більший, чим більше повноважень має держава. Громадяни в таких умовах стають сірою масою, якій можна говорити неправду, обіцяти і не виконувати, але з якою треба загравати (і не більше) під час виборчих перегонів. Рівень життя мало кого цікавить. Бо чим він нижчий, тим легше загравати з людьми, «купити» їх дешевим разовим пряником.
Очевидно нам усім варто б задуматись: а чи варто перекладати на інститути держави стільки функцій? Чи не пора провести тут ретельну ревізію?
Делегування повноважень у перекладі на просту людську мову означає, що проблема задоволення певних наших потреб покладається не на нас самих, а на певні інститути влади, а в кінцевому рахунку, як ми уже з’ясували, на конкретних людей – державних чиновників. За цю послугу органам влади і чиновникам потрібно платити? Безумовно. Інакше кажучи, за делеговані державі повноваження сповна розплачуються всі громадяни. Чи відповідає це українській практиці, чи є підстави існувати цьому моєму безапеляційному твердженню?
Тим кошиком, з якого оплачується виконання державою певних функцій, є бюджет. Для спрощення розуміння в даному випадку ми оперуватимемо одним бюджетом, «забувши» таку непотрібну нам зараз «деталь», як наявність державного та місцевих бюджетів. Хто наповнює цей кошик – бюджет?
Більшість із нас вважають, що це роблять юридичні та фізичні особи, громадяни. Це хибне твердження і один з хороших випадків ілюстрації того, коли на поверхні ми бачимо, нібито одне, а лише трохи копнувши вглиб, виявимо зовсім іншу реальність.
Стверджую: виключно громадяни України наповнюють бюджет країни. Треба відрізняти канал (або місце), з якого надходять кошти до бюджету і його реальне джерело, а простіше кажучи, кишеня, з якої забирають кошти. У системі оподаткування підприємства виконують роль податкового агента. Поясню це на прикладі головних податків, що формують спільний державний кошик, точніше - наш спільний кошик.
Якщо ділити податки по каналах надходження, то навіть платником прибуткового податку з громадян у більшості випадків є підприємства, бо вони, а не громадяни, перераховують кошти до казни. Але це кошти, попередньо стягнуті з нашої зарплати, а потім перераховані юридичною особою до бюджету, тобто підприємство виконало лише функцію податкового агента, оперуючи чужими грішми.
Аналогічні функції виконуються при сплаті інших податків, хоча в цих випадках треба дати деякі додаткові роз’яснення, бо тут дещо складніше.
Дуже цікавий податок, який мало хто розуміє, але який формує основну частину нашого спільного кошика – за 8 місяців 2011 року майже 33%. Це ПДВ (податок на додану вартість). За своєю природою це спеціальна цінова надбавка, що встановлюється до ціни товару і цільове призначення якої – формувати наш спільний кошик. Він би міг стягуватися інакше, ніж існує на практиці. Скажімо, хліб коштує 5 грн., а ставка ПДВ – 20%. Перед тим, як купити хліб за 5 грн., ви сплачуєте через банк 1 грн. ПДВ у бюджет, приносите квитанцію про сплату, витягаєте 5 грн. і натомість отримуєте буханку хліба. Не дуже зручно, точніше дуже незручно. Тому сплата і 5 грн. і 1 грн. відбувається в одному місці – в хлібному магазині. 5 грн. дістається магазину, а 1 грн. потрапляє у бюджет (прошу вибачення у фахівців та дуже допитливих за деяке спрощення). Хлібний магазин перераховує ПДВ у бюджет, але це гроші, попередньо взяті з нашої кишені, з кишені покупця.
Акциз це теж спеціальна цінова надбавка до ціни, тільки на відміну від ПДВ встановлюється він на обмежений перелік товарів (лікеро-горілчані вироби, тютюнові, паливно-мастильні матеріали). Це теж попередньо взяті з кишені громадян кошти, які підприємства у подальшому перераховують до бюджету.
Здавалося б, дещо випадає з даної схеми податок на прибуток, бо сплачується він з доходів підприємства. Але насправді це не так. Бо прибуток (разом з частиною, що сплачується як податок) включається в ціну. Якщо покупцем є підприємство, то все, сплачене ним, у подальшому відшкодовується за рахунок ціни продажу його продукції. Крайньою особою, якій це не відшкодовується, є громадянин, бо він сплачує в ціні всі сплачені на попередніх етапах виробничого циклу підприємствами податки на прибуток.
Аналогічний механізм участі громадян у сплаті нарахувань на заробітну плату (на пенсії, втрату тимчасової працездатності, нещасні випадки на виробництві). Можна самостійно провести оцінку будь-яких інших надходжень до бюджету і з’ясувати, що всі вони мають єдине джерело – кишеню громадян.
Надзвичайно важливі проміжні практичні висновки з нашого аналізу.
Висновок перший. Ставки податків нейтральні для економіки, для підприємств, бо не вони їх сплачують. Вони перестають бути такими (нейтральними), коли хтось звільнений від сплати податків (пільги), уникає їх, або при виході на зовнішні ринки чи в конкуренції з імпортними товарами на внутрішньому ринку. Інакше кажучи, податки мають бути справедливими (їх мають сплачувати всі без будь-яких пільг), рівними і їх ставки мають корелюватися з податками в інших країнах (для усунення дискримінаційних умов конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках).
Висновок другий. Коли в суспільстві виникає проблема (одна з них - дефіцит бюджету та пов'язаний з ним державний борг - на слуху, в останній час особливо), то ніхто крім нас, громадян, вирішити її не може. Дефіцит означає, що в нашому спільному кошику бракує грошей. А борг означає, що з того ж кошика (читай – з нашої кишені) доведеться повертати його, та ще й з відсотками. Розмови про те, що держава якимось чином вирішить проблему без нашої участі, є не більш, як гарною байкою, розрахованою на не думаючих людей. І якщо в нашому спільному кошику утворилася дірка, то залатати її можна шляхом збільшення наших внесків у спільний кошик, або зменшивши видатки з цього спільного кошика. Можна, правда, прожити ілюзіями, зафарбовуючи проблему наростанням боргу. Але від цього проблема не зникає і нікуди не дівається. Просто колись вона прорве у значно більших розмірах і стане значно складнішою у своєму розв’язанні. Мушу необхідно зробити тут застереження: я виходжу з того, що у використанні нашого спільного кошика все гаразд, немає зловживань, відкатів тощо. В іншому випадку (з чим ми, на жаль, стикаємося в наших українських реаліях) в першу чергу треба латати ці дірки. Чому на це звертаю увагу? Бо часто нам пропонують такими заходами замінити дії, що зачіпають кожного з нас. Нерідко за такими закликами нічого більшого за демагогію не стоїть. Бо ніхто не збирається проводити таких дій. Але це досить зручні форми обману.
Безумовно, аморально зі всіх збирати, образно кажучи, по копійці, а потім дозволяти сформовані з цих копійок мільйони і мільярди направляти в чиїсь ненаситні кишені. Такі речі мають бути зупинені незалежно від ситуації чи проблем, з якими зустрілася країна. Але дуже часто країни стикаються з проблемами (Україна не виняток, а яскраве підтвердження цього), коли не зачіпаючи фундаментальних речей, формування спільного кошика та його витрачання, з непростої ситуації не вийти. Наші проблеми можемо вирішити тільки ми.
Висновок третій. Якщо за виконання делегованих державі функцій кожен з нас вносить плату, то органи, які їх здійснюють, та їх працівники отримають плату з того спільного кошика, який ми всі сформували. Інакше кажучи, органи влади створені для виконання певних специфічних повноважень зі специфічним джерелом оплати цих робіт, яким є створений нами у складчину бюджет. Органи влади не можуть робити те, що називається заробляти гроші, або, як я це називаю, комерціалізуватися. Бо комерційний характер діяльності означає, що намагання заробити стає метою діяльності. Це досить характерне, а в окремі періоди наростаюче явище для діяльності інститутів влади в країні. Масштаб проблеми видно за малозначимим для багатьох людей фактом надання платних послуг органами влади. Виникає просте питання: а хіба ми не заплатили податками цим органам? За що ми ще маємо платити?
Комерціалізація влади руйнує її. Не виконання публічних функцій, а заробітки стають метою. Дайте податковій 30% нарахованих і стягнутих нею податків. Така практика, на жаль, в Україні була запроваджена стосовно донарахованих податків. Тримаючи в руках отриману від держави дубинку, податкова стає унікальним бізнесом. Час від часу робляться спроби комерціалізувати збройні сили. І такі прориви зроблені в законі, прикриті «фіговим листком» господарської діяльності армії. А я (сподіваюсь і ви) грішним ділом думав, що призначенням армії є не господарська діяльність, а обороноздатність країни.
Класичним прикладом нинішньої комерціалізації влади є штрафи за порушення правил дорожнього руху. Мало хто знає, що штрафи ідуть не в казну, а в систему МВС (де-факто, а не де-юре). Чим більше штрафів, тим більше коштів у кишені. Який чудовий стимул ловити порушника, сховавшись у кущах, замість того, щоб робити те, що потрібно нам (не органу влади): упередити порушення правил дорожнього руху, ставши там, де висока ймовірність порушень і де контролера цікавить не факт порушень, а відсутність порушень і ДТП. Є і менш очевидні приклади, коли виконання публічних (державних) функцій, вже оплачених нами податками, здійснюється суто комерційними інститутами. Типовим прикладом таких функцій є ведення реєстрів нерухомості (землі та приміщень), які чомусь здійснюються не відповідними публічними інститутами (органами влади), а створеними ними комерційними інститутами, хоч і державними за формою власності. Але форма власності не міняє характеру, мети діяльності, незалежно від того, чи це державна чи приватна установа – отримання прибутку.
Два важливі заключення до третього висновку. Ніхто, крім інститутів влади, не має права здійснювати публічні функції. Не менш важливе і наступне: не може братися плата за виконання публічних функцій.
Делегуючи певні повноваження державі, кожен з нас, як ми вже з’ясували, вносить за це плату. В цьому криється ризик і іншого плану - зловживань. Цей ризик виникає і в значно простіших ситуаціях. Скажімо, група добре знайомих людей (10 осіб) вирішили спільно провести відпустку. Реалізувати це завдання поодинці неможливо. Необхідно делегувати повноваження з підготовки такого заходу одній особі, а відповідно - уповноважити її здійснювати необхідні витрати. Зрозуміло, з коштів, що формуються всіма учасниками. Зловживання можливі на вартості проживання, харчування, проїзду чи перельоту, на культурній програмі, при виборі туроператора. Ми бачимо наявність матеріальних ризиків у невеликій за масштабами проблемі, що охоплює 10 осіб. А що ж говорити, коли масштаб проблеми зачіпає 46 мільйонів громадян. Звичайно, можливо і потрібно знайти механізми мінімізації проблеми. Хорошим інструментом є публічні тендери з відкритими торгами, коли виконавець робіт чи постачальник визначається у ході відкритого публічного змагання за єдиним критерієм найнижчою ціною. На жаль, цей прекрасний інструмент не може спрацьовувати в усіх випадках. Наприклад, неможливо підібрати надавача юридичних послуг за критерієм ціни. Бо закінчиться це вашим програшем у суді, наприклад. Тобто при застосуванні найкращих способів уникнення зловживань, публічному контролі за витрачанням коштів, повністю уникнути їх неможливо. Головний шлях уникнення зловживань - зменшення повноважень чи функцій, виконання яких покладається на державних чиновників.
Між будь-якою людиною та чиновником у витрачанні коштів є одна надзвичайно принципова відмінність. Кожен з нас витрачає свої кошти, чиновники - завжди чужі, або як ми звикли це називати, державні. Будь-яке наше правильне чи неправильне рішення зачіпає нашу особисту кишеню, рішення чиновника кишеню державного посадовця не чіпає, а знову ж таки – нашу. Нерідко навпаки, кишеня чиновника наповнюється внаслідок неправильних, неефективних рішень. А це подвійний удар по кожному з нас.
А чи потрібен такий широкий перелік наших потреб задовольняти через інститути держави? Знову звернемося до анатомії стосунків людина- держава. Певні наші потреби ми задовольняємо самі, інші – через спеціальні органи, делегуючи їм певні повноваження. І в першому і в другому випадку ми оплачуємо задоволення цих потреб, або прямо, безпосередньо, або перерахувавши частину свого доходу у спільний кошик. З цього кошика оплачуються певні послуги чи виконані роботи, які потім надаються кожному з нас (споживаються нами).
Провівши цю аналогію, спробуємо проаналізувати дані стосунки у сфері розмежування повноважень по лінії: людина-держава. Візьмемо для прикладу освіту. Кожен з нас робить внесок у бюджет для потреб освіти наших дітей, а потім, образно кажучи, державний чиновник відносить наші кошти до школи чи університету. Задайте собі просте питання: а що ви самі не здатні відносити гроші у школу, вам обов’язково потрібен для цього посередник, якому ще треба платити за це заробітну плату? А «по дорозі до школи» у нього може виникнути спокуса частину коштів привласнити.
Коли пропонуєш віддати державі функцію харчування громадян, а отже і відповідну додаткову частину свого заробітку, зрозумілий опір такому рішенню. Бо будемо їсти не те, що захочеться, а те, що нам нав’яжуть, або ж нічого не будемо. А хіба задоволення наших потреб у харчуванні принципово відрізняється від наших і освітніх потреб? І за те і за інше ми платимо. Тільки в першому випадку ми це робимо самі, отримуючи унікальний важіль впливу – право вибору, у другому ми платимо у бюджет, наймаємо для цього спеціальних чиновників і не маємо права вибору та впливу на систему освіти.
Коли доходить справа до освіти чи медицини, в головах багатьох з нас виникає якийсь штопор. Бо ми так звикли. Бо в Конституції України записано, що у нас освіта та медицина безкоштовні. Хоча з економічної точки зору це дуже неграмотна позиція, яка на жаль, потрапила в Основний закон. Бо не французи чи марсіани оплачують нашу освіту, а ми самі. Більше того, подібний характер побудови системи освіти (як і інших сфер нашого спільного життя) робить нашу освіту платною багатократно. Перший раз ми її оплачуємо, роблячи внески у бюджет через систему оподаткування. Другий внесок ми робимо, формуючи різного роду благодійні фонди для підтримки розвитку школи чи інших навчальних закладів. Третя плата виникає, коли ми оплачуємо не освітні послуги, а відкати при будівництві шкіл, закупівлі обладнання та інвентарю для освітніх закладів та інші зловживання, які нічого спільного з освітою не мають. Чимало з нас може назвати і четверту форму внеску, платності. Подібна багатократна платність існує в медицині. І не тільки в медицині.
А тепер поглянемо на проблеми освіти й медицини з дещо іншого боку. Кожен з нас зацікавлений у тому, щоб наші діти отримували високоякісну освіту. Покликання медицини полягає у тому, щоб допомогти людині максимально уникати серйозних захворювань, а у випадку їх настання – надати своєчасну й кваліфіковану медичну допомогу. Цій меті мала б відповідати система її функціонування, фінансування. На жаль, вони дуже далекі одне від одного. Фінансування освіти здійснюється в розрахунку на одну людину шкільного віку. Медицини – одного жителя. Вища освіта – залежно від штатів, опалювальної площі тощо. Що спільного у такому виділенні коштів з призначенням, ціллю цих потрібних людям секторів? А нічого. Ці системи позбавлені внутрішніх стимулів для саморозвитку, тримаються на ентузіазмі та особливій життєвій позиції її окремих працівників. Жодного ж стимулу думати про якісну освіту чи медичні послуги вони не мають. Як не працюй – тебе чекає оклад (різного роду доплати, надбавки, премії нічого не міняють). В таких умовах нам довго доведеться чекати власних Гарвардів, Оксфордів чи Кембриджів.
Проблема тут не в людях. Нам не бракує талантів у жодній сфері. Просто ці таланти не потрібні системі. Для чого українській науці таланти, якщо не вони, їх ідеї, розробки є основою фінансування науки, а науково-дослідні інститути (де-факто).
На наших очах відбулося перетворення деяких вкрай відсталих секторів нашої економіки в сектори, що не відрізняються від кращих зразків європейських країн чи високорозвинутих країн Америки чи Азії. Магазин у радянські часи японською мовою називали «хатахама». У ньому вас зустрічав диктатор, яким був продавець. Нерідко придбання будь-якого товару перетворювало людину у прохача милостині. Швейцар вирішував долю людей, яким хотілося потрапити у ресторан: кого не пустити, а кого «милувати». Зараз ситуація змінилася. Не продавець, не швейцар чи офіціант залишилися диктаторами. Ним став його величність покупець, ми з вами. Бо ми отримали для цього найважливіше, щоб з нами рахувалися – право вибору. Кожен з нас грошима з власної кишені голосує: чи подобається нам певний товар чи послуга та ще й як їх нам піднесуть.
Система освіти, медицини отримує серйозний стимул для саморозвитку, коли не чиновник, а кожен з нас заноситиме туди гроші, коли почнеться серйозне змагання за наші гроші, коли ми отримаємо змогу обирати, в які освітні заклади ми відведемо своїх дітей. Як їх там вчать, як поводяться з дітьми, яка там матеріально-технічна база.
З проведеного аналізу стає очевидним: держава повинна виконувати ті функції чи задовольняти ті потреби громадян, які кожен з нас, як індивідуум чи в кооперації з іншим або шляхом обміну продуктами своєї праці виконати чи задовольнити не може. Всі інші потреби люди повинні задовольняти самі. Йдеться не про те, що кожен робить для себе все сам. Очевидно, не кожен з нас вирощує свиней, корів чи курей. Але для задоволення наших потреб у м’ясі нам не потрібен спеціальний державний інститут та й маса чиновників не потрібна. Ми самі це зробимо значно краще і ефективніше, придбавши відповідні продукти у тих людей, котрі цим займаються.
Люди не можуть самі придумувати закони або «правила гри». Наявність у кожного своїх «правил гри» означає відсутність правил. Очевидно, така функція має бути делегована спеціальному інституту, яким є законодавчий орган. Контроль дотримання правил гри мусить бути теж делегований окремим державним органам. Ніхто з нас у принципі не може задовольнити свої потреби в обороні, у розв’язанні суперечок, у вирішенні питань, що виникають у стосунках з іншими країнами. Ніхто з нас не може збудувати метр чи два метри дороги або тротуару в місті чи селі, де ми живемо. Хоча велика частина проблем доріг може бути вирішена без участі держави: хтось будує за власні чи позичені кошти, а потім продає іншим право користування. Це нічим не відрізняється від будь-якої іншої діяльності, якою обмінюються люди без участі держави. (Звичайно ж, мова йде про дороги між населеними пунктами, а не всередині них). Без делегування відповідних повноважень спеціальним органам люди не здатні самостійно очистити від забруднень наші річки, озера інші водойми, надати комусь допомогу у разі виникнення надзвичайних ситуацій.
Потребує переосмислення і така державна функція як соціальний захист.
У більшості з нас з дитинства закладаються правильні моральні цінності. Ми готові допомогти бідним, інвалідам, тим, хто потрапив у скрутну ситуацію (стихійне лихо, пожежа тощо), але мало хто погодиться дати милостиню тому, хто просить її з віконця «Бентлі». Система соціального захисту в країні побудована так, що велику частину соціальної підтримки отримують далеко не бідні громадяни. Дуже популярний інструмент такої політики – ціна завжди більшою мірою спрямована на тих, хто краще живе. Дотуючи ціни на газ величезні кошти витрачаються на підтримку заможних людей. Бо від дотацій виграють ті, хто більше споживає. Обсяги споживання газу, тепла і гарячої води незрівнянні у багатої людини, котра проживає в окремому будинку чи багатокімнатній квартирі та пенсіонера, який проживає в однокімнатній квартирі. А хіба для цього ми робимо внески у спільний державний кошик, щоб скористалися цим небідні люди? Хіба тут не має працювати та ж зрозуміла, звична нам людська мораль? Як і у нашому повсякденному житті, так і у великій сім’ї, що зветься Україною, система соціальної підтримки має бути орієнтована на критерій доходів людей, а не на їх статус чи навіть без статусу, коли підтримка надається через ціни.
Під державну опіку в нашій країні покладено такі проблеми людей, як пенсійне забезпечення, допомога при втраті роботи, при непрацездатності, при нещасних випадках на виробництві. А чи правильно це?
Почнемо з найскладнішого – пенсії. Пенсія – це спосіб забезпечити задоволення потреб людей у період, коли вони вже не можуть працювати, а отже і заробляти на своє достойне проживання. Давайте задумаємось: а чи має цим опікуватися будь-хто, крім нас самих?
Наше життя можна розбити на короткі відрізки: години, тижні, місяці, а можна і на роки. Раз у місяць (чи два) ми отримуємо зарплату. Ми ж не витрачаємо її всю відразу, наступного дня. Ми всі прекрасно розуміємо, що за отримані кошти ми маємо дотягнути до наступної зарплати. Ми взяли короткий період нашого життя. (Але можна розглянути не місяць, а все наше життя). Кожен з нас знає, що колись настане період, коли ми не зможемо працювати, а отже варто подбати про своє життя, про цей час. І ми самі маємо заощадити на нашу старість. Сьогодні ж, працюючи, кожен (чи за нього це робить роботодавець) перераховує кошти у пенсійний фонд, а потім з нього ж отримує пенсію. «Принади» такої системи, що називається солідарною, очевидні. Здавалося б, кожен має отримати залежно від того, скільки він працював та скільки заробив. У кінцевому рахунку від того, скільки кожен туди вклав. Не тут то було. Всі вносять кошти у спільний казанок з назвою Пенсійний фонд. Він один. А в черзі до нього – 13 мільйонів. Спрацьовує відоме правило: хто ближче до казана, у того вища пенсія (спеціальні особливі системи, що мають мало спільного з тим, що внесено у спільний казан). Знову ж таки виникає просте питання: для чого вносити у спільний котел, а потім у чиновника просити повернути мені те, що я вніс? За свої ж гроші ми ще повинні комусь кланятися, виклянчувати свою пенсію. Чи не варто систему з голови поставити на ноги? Ніхто з нас нікуди нічого не перераховує. Всі кошти (в тому числі й відрахування, що здійснюються підприємствами) залишаються людині, котра сама вирішує проблеми свого забезпечення у старості. Зникає проблема нинішньої несправедливості пенсійної системи. Немає проблеми пенсійного віку. Хочете – йдіть на пенсію і в 30 років, якщо зароблених вами коштів вам вистачить до кінця вашого життя.
Наголошу: ідеться не про перехід на другий, третій, п’ятий чи сотий рівень пенсійної системи, як це дехто сприймає. Йдеться про інше: проблема пенсій перестає бути проблемою держави, а конкретної людини. Яким способом зберігаються кошти для проживання у непрацездатний період – вирішує людина (недержавний пенсійний фонд, банківський депозит, інвестиції та інше). Завдання держави створити умови для таких заощаджень. Одна з найважливіших серед них – стабільність національної валюти.
Аналогічні питання є і в системі отримання допомоги на випадок безробіття. Кожен розуміє, що колись може втратити роботу і на цей час треба мати засоби для існування. Але для чого сплачувати комусь, віддавати (відрахування до фонду зайнятості), а потім просити виплатити назад протягом певного періоду?
Три системи, пов’язані зі здоров’ям людини (бюджетне фінансування медицини, страхування від нещасних випадків на виробництві, від тимчасової втрати працездатності), мають бути об’єднані в одну.
Перекладення багатьох повноважень, що сьогодні виконуються державою, безпосередньо на самих людей у практичній площині означає наступне. Кожен з нас, скажімо, сьогодні заробляє 100 тис. грн. в рік. І тільки 50 тис грн. реально йде на задоволення наших потреб, котрі забезпечуємо ми самі, решта 50 тисяч перераховуються в бюджет для забезпечення фінансування тих потреб, що задовольняються інститутами державної влади. Зі значним скороченням функцій держави із зароблених 100 тис. грн. безпосередньо кожна людина витрачає 80 тис., і лише 20 тис. (а не 50) перераховує до бюджету. Звичайно, точні, конкретні цифри відповідно до наявних реалій потребують ретельних підрахунків по строках, обсягах перерозподілу повноважень, їх етапах з одночасним опрацюванням механізмів повернення у безпосереднє розпорядження громадян тих коштів, які раніше вилучалися і витрачалися державою. Це не такі вже і прості технічні рішення, які зачіпають податки, нове розуміння прожиткового мінімуму, побудову тарифної системи у публічному секторі. Нової системи соціального захисту вразливих верств населення.
Очевидно, неможлива одночасна зміна всіх систем. Є і специфічні підходи до окремих з них. Стосовно освіти кожній людині треба повернути доходами кошти, що зараз витрачаються через бюджет на систему. Майже кожна сім’я має дітей. В охороні здоров’я ситуація дещо інша. На щастя хворіють не всі, але загроза захворіти висить над кожною людиною. І лікування – «задоволення» не з дешевих. Тут важливо реалізувати солідарний принцип страхування, що застосовується при страхуванні транспортних засобів: сплачують платежі всі, а отримують лише ті, з ким трапилися дорожні інциденти.
Існує і проблема перехідного періоду. Для деяких систем досить значного. Наприклад пенсійної. Говорячи про дуже просту і зрозумілу всім ідею пенсійного самозабезпечення громадян, ніхто не має права забувати про тих людей, котрі сьогодні перебувають на пенсії, і у період своєї трудової діяльності формували ресурси пенсійного фонду для виплати пенсій попередньому поколінню громадян (ідея солідарності поколінь, що лежить в основі солідарної системи). Ніхто не має права залишити цих громадян без пенсії. Отже, процес переходу на нову систему має відбуватися поступово, в міру неминучого природного щорічного відходу старшого покоління.
Правильне розмежування повноважень між державою і людиною має своїм наслідком зовсім іншу податкову систему (чим менше державних функцій – тим менші податки), це новий бюджетний устрій та система міжбюджетних стосунків, оскільки освіта, медицина (як головні частини видатків місцевих бюджетів) переводяться на якісно інші засади свого функціонування.
Якщо ж ми на додаток візьмемо аркуш паперу і спробуємо виписати той перелік наших потреб і тих функцій, які ми не можемо забезпечити собі самі і для яких нам потрібен особливий інститут – держава, спробуємо кожну функцію закріпити за певним органом, накласти цей перелік потрібних нам (не самим цим чи іншим органам) органів на існуючу систему, отримаємо те, що кожен з нас підсвідомо відчував завжди. Чимало органів не мають функцій, роботи. Вони нікому не потрібні, крім самих цих органів. Вони є нічим іншим як п’ятим колесом до воза. Їхати можна як із п’ятим, шостим, десятим. Але якщо відкинути всі зайві колеса, залишивши лише чотири, виявиться: та ми до цього часу не їхали взагалі, це була лише ілюзія руху. Рухатися стало можливим тільки зараз, із чотирма колесами.
Із розуміння ролі держави, її функцій, чіткого закріплення кожної функції за одним певним органом має здійснюватися глибинна трансформація нашої України. Дуже важко сподіватися на прогрес, зберігаючи нинішню систему органів влади. Бо в її особі ми маємо політичних захисників сформованих механізмів та системи стосунків.
Держава і людина. Здавалося б, філософське питання. І як часто ми це розуміємо та сприймаємо – ні про що. Насправді воно фундаментальне для побудови добротного дому для великої української сім’і, для правильного вирішення багатьох назрілих і перезрілих проблем нашого сьогодення. Саме з вирішення цього питання треба починати проводити зміни нашого життя, його головних систем. Але найважливіші зміни мають відбуватися спочатку в наших головах.
http://www.pynzenyk.com.ua/Achievements ... TION_ID=87
Вход
FAQ
Поиск
