Сообщение, не относящиеся к теме

Стаття 48.Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім % що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Коментована стаття присвячена одному з найважливіших конституційних соціальних прав людини і громадянина — праву на достатні життєвий рівень. Ця стаття — яскравий приклад впро­вадження в національну правову систему міжнародних правових стандартів щодо прав особи, оскільки ст. 11 Міжнародного пак­ту про економічні, соціальні і культурні права встановлює, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визначають право кож­ного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло та неухильне по­ліпшення умов життя.
Право на достатній життєвий рівень не означає, що Україн­ська держава бере на себе зобов'язання забезпечити кожному гро­мадянину і його сім'ї достатнє харчування, одяг і житло. У комен­тованій статті не встановлюється, що держава гарантує достатній життєвий рівень. Тим більше, що розуміння «достатній життєвий рівень» не є усталеним, оскільки він змінюється залежно від со­ціально-економічних та інших чинників. Завдання держави, яка проголосила себе соціальною, полягає в тому, щоб створити на­лежні умови для людини, щоб вона могла соєю працею забезпе­чити гідну матеріальну базу життєдіяльності для себе і своєї сім'ї.
Закріплене в ст. 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень належить до другого покоління прав людини, тобто до основних соціально-економічних прав. Сама природа права на достатній життєвий рівень безпосередньо по­в'язує його реалізацію з виконанням Українською державою відповідних зобов'язань у галузі соціальної політики. Соціально-економічні права мають специфічні особливості, що робить їх досить залежними від сталої економічної політики держави. Це стосується і характеристики права, закріпленого в коментованій статті Конституції. До особливостей соціально-економічних прав у цілому, порівняно з особистими і політичними правами, є мен­ша їхня універсальність, тобто поширеність цих прав на від­повідні категорії населення, допущення не досить чітких форму­лювань базових конституційних положень типу «гідне життя», «достатній життєвий рівень», «сприятливі умови праці». Реаліза­ція соціально-економічних прав громадян безпосередньо зале­жить від стану економіки і ресурсів суспільства. Ступінь захище­ності цих прав залежить не тільки і не стільки від наявності дос­коналого правового механізму їх реалізації, а насамперед від відповідності цієї категорії прав економічному потенціалу су­спільства. Це стосується і права кожного на достотній життєвий рівень. Тому встановлення навіть на конституційному рівні пев­них соціальних прав ще не означає належного їх гарантування з боку держави. Право не може бути вище економічних можливо­стей суспільства.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права встановлюється обов'язок держав, що підписали Пакт, за­безпечувати повну реалізацію відповідних прав поступово і в ме­жах наявних ресурсів. Якщо положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підлягають застосуванню не­відкладно і беззастережено, то Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права зобов'язує державу «вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпе­чити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами» (ч. 1 ст. 2). Тим самим підкрес­люється залежність цього виду прав від достатку держави, від її здатності до стабільного економічного розвиту. Для забезпечен­ня соціально-економічних прав з боку державної влади недостат­ньо тільки утримання від порушення прав цього виду — необхідне проведення заходів позитивного характеру для їх матеріального і процесуального забезпечення.
У соціально-економічних правах, в тому числі і в праві кожно­го на достатній життєвий рівень, розкривається важливий аспект соціальної, правової держави. Вона не може і не повинна роздава­ти всім громадянам матеріальні блага, але держава зобов'язана за­безпечувати їм можливість захищати своє право на гідне життя. Якщо держава не зробить цього, то суспільство функціонуватиме в умовах гострих соціальних конфліктів. Встановлене в ст. 48 Кон­ституції України право кожного на достатній життєвий рівень є своєрідним стандартом, до якого повинна у своїй політиці прагну­ти держава. В систему соціально-економічних прав людини в ціло­му заведено включати положення, які характеризуються як довго­строкові ідеали і перспективні цілі. Це насамперед стосується пра­ва, закріпленого в коментованій статті.
Але це не означає, що держава може стояти осторонь забез­печення права кожного на достатній життєвий рівень особи. Це входило б у суперечність із положенням, що Україна є соціаль­ною правовою державою. Тому держава впливає на цей процес через створення умов для забезпечення права громадян на пра­цю, на житло, на соціальний захист. При цьому соціальний захист включає право на забезпечення громадян у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. На це спрямоване пен­сійне законодавство і пенсійна реформа, законодавство про зай­нятість населення, яке встановлює правові, економічні та орга­нізаційні основи захисту населення України від безробіття.
На забезпечення достатнього життєвого рівня кожного в Укра­їні спрямовані загальнодержавні програми економічного, на­уково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля, які розробляє і здійснює Кабінет Міністрів України і затверджує
парламент України. Діяльність багатьох органів державної влади спеціальної компетенції спрямована на реалізацію цього права людини і громадянина. Так, органи Пенсійного фонду України здійснюють призначення і виплату пенсій, надбавок та доплат відповідно до законодавства, призначання і виплату щомісячної компенсації в разі втрати годувальника. Державна служба зайня­тості (центр зайнятості): забезпечує працевлаштування безробіт­них; виплачує допомогу з безробіття; надає одноразову допомогу безробітним та членам сімей, які перебувають на їх утриманні, а також матеріальну допомогу громадянам, котрі проходять підго­товку, перепідготовку або підвищення кваліфікації за направлен­ням служби зайнятості; надає безпроцентні позики безробітним тощо. Але всі ці заходи далекі від реального забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень.
Сучасне законодавство в Україні спрямоване на надання можливості громадянину забезпечити себе і свою сім'ю через виконання додаткової роботи за сумісництвом. Для гарантуван­ня певного розміру оплати працівникам за виконану ними роботу законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата, яка є соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Мі­німальна заробітна плата в Україні визначається в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості на роз­рахунок на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної пла­ти встановлюється парламентом України один раз на рік при за­твердженні Державного бюджету України. Відповідно до темпів зростання споживчих цін підвищується і мінімальний розмір за­робітної плати, пенсій, а також стипендій, розмір грошової допо­моги громадян з мінімальними доходами.
У регулюванні цих питань особливе значення має Закон Украї­ни від 5 липня 1999 р. «Про прожитковий рівень», у якому зазна­чається, що прожитковий рівень — це вартісна величина достат­нього для забезпечення нормального функціонування організму, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору продовольчих товарів та мінімального на­бору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Цей мінімум визначається нор­мативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожитковий мінімум застосовується для: загальної оцінки рівня життя в Україні, що є базою для реа­лізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм; встановлення розмірів мінімальної заробіт­ної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів со­ціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по без­робіттю, а також стипендії та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції та законів України. Прожитковий мінімум також встановлюється для: визначення права особи на призна­чення соціальної допомоги; визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я і освіти, соціального обслуговування; встанов­лення величини неоподаткованого мінімуму доходів громадян; формування Державного бюджету та місцевих бюджетів.
Для оцінки рівня життя в регіоні, розроблення та реалізації регіональних соціальних програм, визначення права на призна­чення соціальної допомоги, що фінансується за рахунок місце­вих бюджетів, органами місцевого самоврядування може затвер­джуватися регіональний прожитковий мінімум. Але цей мінімум не може бути нижчий від установленого відповідно до Закону «Про прожитковий рівень».
Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформо­ваних набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг. Прожитковий мінімум на одну особу, а також для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп на­селення, за поданням Кабінету Міністрів України щорічно затвер­джується Верховною Радою України до початку розгляду Держав­ного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України та публікується в офіційних виданнях.
По суті, все це є мінімальними стандартами з точки зору за­безпечення достатнього життєвого рівня особи. Але на сьогодні вони визначаються рівним розвитком економічних відносин в Україні, ефективністю праці, наявністю робочих місць, розвит­ком аграрного сектора, проведенням державної політики, під­тримки вітчизняного товаровиробника.
Однією із складових елементів конституційного права грома­дянина на достатній життєвий рівень ст. 48 Конституції України
визначає наявність у особи житла. Вона не акцентує ні на якість такого житла, ні на інші аспекти житлової проблеми, яка існує в Україні. Діюче поточне законодавство і держава в умовах ринко­вої реформації надають можливість громадянам самим знайти шляхи вирішення власних життєвих проблем за рахунок кредиту на купівлю житла, власних коштів та майнових можливостей за­довольнити потреби в житті.
Вирішення житлової проблеми було і залишається однією з найбільш гострих соціальних проблем в Україні. Право на жит­ло гарантується Конституцією (див. коментар до ст. 47), але за­безпечення державним житлом гарантується тільки для соціаль­но незахищених громадян. Тому право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї в аспекті забезпечення житлом вирі­шується і в майбутньому вирішуватиметься все більшою мірою на приватно-правових засадах, що визначені новим Цивільним ко­дексом відповідно до Конституції України. На сучасному етапі особливого значення набуває розвиток приватного права в жит­ловій сфері, яке дає можливість громадянам реалізувати права власника на власну квартиру, будинок. Новий Цивільний кодекс спрямований на реалізацію положень Конституції у сфері при­ватно-правових відносин, у тому числі і в житловій сфері. Зокре­ма, в ньому проголошуються принципи законності та непоруш­ності приватної власності на житло. Все це має суттєве значення для реалізації громадянами права на достатній життєвий рівень, закріпленого в ст. 48 Конституції України.
У цілому забезпечення цього права в Україні залежить від цілеспрямованої державної політики у сфері соціально-еконо­мічних відносин, створення належних правових і організаційних умов для життя людей. Реалізація права кожного на достатній життєвий рівень повинна відбуватися в руслі положень ст. З Кон­ституції про те, що людина, її життя і здоров'я визнаються в Укра­їні найвищою соціальною цінністю.
Необхідною є чітка система соціального захисту особи. Соціаль­ний захист населення, кожної людини являє собою сукупність економічних і правових гарантій, що забезпечують дотримання соціальних прав громадян і досягнення ними гідного рівня жит­тя. Створення системи соціального захисту залежить насамперед від держави. Йдеться про цілеспрямовану діяльність органів дер­жавної влади по забезпеченню гідного рівня життя громадянам з
метою стабілізації умов життя і забезпечення балансу інтересів між різними прошарками населення. Державна система соціаль­ного захисту повинна сприяти сталому розвитку держави і су­спільства, оскільки в центрі всього перебуває людина, її права, в тому числі і права на достатній життєвий рівень, що закріплено в ст. 48 Конституції України.