 |
| Борец |
 |
Зарегистрирован: 17 апр 2011, 15:05
Сообщений: 2670
Откуда: فلسطين
Авто: قطيع
Город: فلسطين
|
KotykPooh писал(а):
Высший админсуд признал воинов ОУН-УПА борцами за независимость Украины
 http://reyestr.court.gov.ua/Review/28801564http://reyestr.court.gov.ua/Review/28801564 писал(а): ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"16" січня 2013 р. м. Київ К/9991/30022/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Весельської Т.Ф.,
Малиніна В.В.,
Ситникова О.Ф.
провівши у порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи
за позовом ОСОБА_4 до Президента України, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 про часткове скасування Указу Президента України Ющенка Віктора Андрійовича від 28 січня 2010 року № 75/2010 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в XX столітті»,
провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2012 року,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2010 року ОСОБА_4 пред'явила в суді позов до Президента України про часткове скасування Указу Президента України від 28 січня 2010 року № 75/2010 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в XX столітті»(далі -Указ № 75/2010), в якому зазначила, що його пункт 1, яким визнано учасниками боротьби за незалежність України у ХХ столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі, у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманат), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності, на її думку, порушує норми міжнародного права, зокрема, Статут Міжнародного Військового Трибуналу, Вирок Міжнародного Військового Трибуналу, Статут та резолюції ООН, Декларацію прав людини, Міжнародну конвенцію «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації», а, відтак, підлягає скасуванню.
При цьому вказує, що цей Указ порушує і її права як людини, гарантовані Конституцією України, оскільки принижує гідність, як дочки червоноармійця, який боровся проти нацистів та їх пособників у роки Великої Вітчизняної війни та ганьбить, як громадського та політичного діяча.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2012 року, в задоволенні позову відмовлено.
В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування ухвалених ними рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
28 січня 2010 року Президент України Ющенко В.А. видав Указ № 75/2010, відповідно до пункту 1 якого визнано учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності.
Пунктами 2 і 3 цього Указу передбачено Кабінету Міністрів України розробити разом зі Службою безпеки України та за участю Національної академії наук України і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», а Міністерству освіти і науки України, Українському інституту національної пам'яті розробити за участю Національної академії наук України -для навчальних закладів методичні, просвітницькі та інші матеріали, присвячені боротьбі за незалежність України у ХХ столітті.
Пунктом 4 визначено Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській, Севастопольській міським державним адміністраціям уживати в установленому порядку заходів щодо гідного вшанування учасників боротьби за незалежність України в ХХ столітті, в тому числі з активізації патріотичного виховання молоді та просвітницької роботи, найменування у населених пунктах вулиць, площ, бульварів, парків та скверів, навчальних закладів та закладів культури на честь визначних учасників боротьби за незалежність України в ХХ столітті та подій, пов'язаних з українським визвольним рухом ХХ століття.
Згідно пункту 5 Указу запропоновано органам місцевого самоврядування здійснювати заходи щодо вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті.
В преамбулі ж цього Указу зазначено, що його прийнято з урахуванням результатів наукових досліджень.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування , їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 102 Конституції України передбачено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Повноваження Президента України щодо проведення внутрішньої політики закріплено в статті 106 Конституції України, згідно з якою він на основі та на виконання Конституції України видає укази та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Суд першої інстанції, розглядаючи справу, виходив з того, що Указ № 75/2010 не є нормативно-правовим актом, а відтак, положення статті 171 КАС України (в редакції чинній на момент подання позову), яка встановлює особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів, зокрема, і указів Президента України, не підлягають застосуванню, та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що він не порушує прав та законних інтересів позивача.
Завданням адміністративного судочинства згідно частини першої статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно визначень, наведених в підпунктах 6, 8 частини першої статті 3 цього Кодексу, адміністративний позов -це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах; позивач -в адміністративній справі -це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.
Аналіз наведених норм дає підстави стверджувати, що до адміністративного суду може звернутися фізична або юридична особа, права, свободи чи інтереси якої порушено суб'єктом владних повноважень у зв'язку із винесенням ним рішення (нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії), вчиненням дій або не вчиненням, які повинні бути вчинені в межах повноважень органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової чи службової особи, іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Вимоги позивача повинні стосуватися захисту або відновлення його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
В позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах позивач посилається на те, що Указ № 75/2010 порушує її права, як людини, гарантовані Конституцією України, Європейською Конвенцією з прав і основних свобод людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, принижує її гідність, як дочки червоноармійця, який боровся проти нацистів та їх пособників у роки Великої Вітчизняної війни, ганьбить її, як громадського та політичного діяча, змінив її життя, позбавив спокою, спаплюжив діяльність її батьків та приніс їй моральні страждання.
Виходячи з цього і, враховуючи підстави, якими позивач обґрунтовувала свій позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржений Указ Президента, як в цілому, так і в частині його пункту першого, стосується визначеного кола осіб і жодним чином безпосередньо не зачіпає права, свободи та інтереси позивача.
Апеляційний суд, розглядаючи справу, виходив з того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо правової природи Указу № 75/2010, оскільки він є нормативно-правовим актом та порядок його оскарження визначений статтею 171 КАС України.
Однак, при цьому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано не скасував судове рішення суду першої інстанції лише з цих підстав, як на цьому наполягав позивач в своїй апеляційній скарзі.
Відповідно до частини другої статті 5 КАС України (в редакції чинній на момент розгляду апеляційної скарги), провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 198 КАС України (в редакції чинній на момент розгляду справи апеляційним судом), за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін; змінити постанову суду; скасувати її та прийняти нову постанову суду; скасувати постанову суду і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження у справі; визнати постанову суду нечинною і закрити провадження у справі.
Частинами першою, другою та третьою статті 195 КАС України передбачено межі перегляду судом апеляційної інстанції, зокрема він переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог цього Кодексу. Суд апеляційної інстанції може встановити нові обставини, якщо вони не встановлювалися судом першої інстанції у зв'язку із неправильним застосуванням норм матеріального права.
Статтею 200 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша). Не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань (частина друга).
З системного аналізу наведених процесуальних норм випливає, що суд апеляційної інстанції не міг направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки прийняття такого рішення станом на момент розгляду апеляційної скарги було поза його процесуальними повноваженнями, як і не мав їх для ухвалення нового судового рішення, відповідно до статті 171 КАС України, оскільки визначені процесуальні дії можуть вчинятися лише судом першої інстанції.
При цьому, залишаючи постанову суду першої інстанції без змін, апеляційний суд правильно виходив з того, що, відповідно до частини другої статті 171 КАС України (в редакції чинній на момент звернення з позовною заявою), право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
За перевіркою матеріалів справи, позивач, звертаючись з позовними вимогами про скасування пункту 1 Указу № 75/2010, таких підстав не навела та, відповідно, їх не обґрунтувала.
Отже, апеляційний суд обґрунтовано, в межах своїх повноважень, з дотриманням процесуальних норм та правильним застосуванням норм матеріального права, прийшов до висновку, що зазначений Указ має конституційно-правову природу, прийнятий у межах повноважень Глави держави та належить до нормативно-правових актів і, при цьому, стосується лише визначеного кола осіб, до яких позивач не входить.
В касаційній скарзі позивач, окрім іншого, як на підставу для скасування рішень судів попередніх інстанцій посилається на неприпустимість розгляду даної справи судом апеляційної інстанції, оскільки, враховуючи внесені до КАС України зміни, її повинен розглядати Вищий адміністративний суд України.
Такі доводи касаційної скарги не відповідають вимогам чинного законодавства з огляду на таке.
Законом України від 13 травня 2010 року № 2181-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження»частину четверту статті 18 КАС України викладено в новій редакції та визначено, що Вищому адміністративному суду України, як суду першої інстанції, підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції.
Згідно Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, після набрання ним чинності адміністративні суди завершують розгляд справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, провадження в яких відкрито на день набрання чинності цим Законом, в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (набрав чинності 15 травня 2010 року).
За перевіркою матеріалів справи, позовну заяву до суду першої інстанції подано 29 квітня 2010 року, а ухвала про відкритті провадження постановлена 30 квітня 2010 року.
Відтак, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано та в межах своїх повноважень розглянули зазначену справу в порядку, який діяв до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження».
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що, всебічно і повно встановивши всі фактичні обставини справи, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні відносини сторін, та не порушили норм процесуального права, а тому прийняті ними рішення, відповідно до частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають залишенню в силі.
Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2012 року -без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає.
Судді Т. Ф.Весельська
В.В.Малинін
О.Ф.Ситников Оскаржувана постанова окружного адмінсуду києва http://reyestr.court.gov.ua/Review/17705432
Сообщение, не относящиеся к теме
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01014, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
Вн. № 1/98
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ
11 липня 2011 року № 2а-6732/10/2670
за позовомОСОБА_1
доПрезидента України
3-і особи ОСОБА_2, ОСОБА_3,
ОСОБА_4, ОСОБА_5,
ОСОБА_6, ОСОБА_7,
ОСОБА_8, ОСОБА_9,
ОСОБА_10, ОСОБА_11,
ОСОБА_12, ОСОБА_13,
ОСОБА_14,
ОСОБА_15,
ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18,
ОСОБА_19, ОСОБА_20,
ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23
проскасування в частині Указу Президента України ОСОБА_23 № 75/2010 від 28.01.2010р. «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в XX столітті»
Судова колегія у складі:
Головуючий суддя О.В.Головань,
судді В.А.Донець, Л.О.Маруліна
Обставини справи:
Позовні вимоги заявлені про визнання незаконним та скасування Указу Президента України №75/2010 від 28.01.10 р. «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті»в частині п. 1 «визнати учасниками боротьби за незалежність України у ХХ столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі, у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманат), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності».
В судовому засіданні 05.07.11 р. оголошено ухвалу про перехід до розгляду справи в порядку письмового провадження згідно ч. 6 ст. 128 КАС України, оскільки до судового засідання прибули не всі особи, які беруть участь у справі (представник відповідача, 3-і особи); судом заслухано пояснення всіх присутніх учасників по справі, а також оголошено письмові пояснення відсутніх учасників; по справі відсутня необхідність заслухати свідка чи експерта.
Ознайомившись з матеріалами справи, заслухавши пояснення представників позивача та 3-х осіб, суд, -
ВСТАНОВИВ:
28.01.10 р. Президент України ОСОБА_23 видав Указ №75/2010 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті», згідно п. 1 якого визнано учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності.
Позивач ОСОБА_1 вважає п. 1 Указу незаконним та просить його скасувати з таких підстав.
Указ порушує норми міжнародного права Статут Міжнародного Військового Трибуналу, Вирок Міжнародного Військового Трибуналу, Статут та багато резолюцій ООН, Декларацію прав людини, Міжнародну конвенцію «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації».
04.11.08 р. на пленарному засіданні 63-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція «Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії та повязаної з ними нетерпимості», згідно якої висловлено глибоке занепокоєння з приводу прославлення нацистського руху та бувших членів організації «Ваффен СС», в тому числі, шляхом зведення памятників та меморіалів і проведення публічних демонстрацій з метою уславлення нацистського минулого, нацистського руху та неонацизму, а також шляхом оголошення або спроб оголошення таких членів та тих, хто боровся проти антигітлерівської коаліції та співробітничав з нацистським рухом учасниками національно-визвольних рухів.
18.12.09 р. на пленарному засіданні 64-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція «Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії та повязаної з ними нетерпимості»№64/147, п. 4 якої повністю дублює п. 2 резолюції від 04.11.08 р.
16.11.10 р. на пленарному засіданні 65-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція «Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії та повязаної з ними нетерпимості», де ще раз продубльовано вказані положення.
25.02.10 р. Європейський парламент у п. 20 резолюції «Про ситуацію в Україні»відзначив, що глибоко шкодує про рішення екс-президента України ОСОБА_23 посмертно нагородити ОСОБА_3, лідера Організації українських націоналістів (ОУН), яка співробітничала з нацистською Німеччиною, званням «Національний Герой України», і висловлює з цього приводу надію, що нове українське керівництво перегляне це рішення і збереже свою прихильність європейським цінностям.
Оскільки вказані факти є загальновідомими обставинами та частинами національного законодавства, то при прийнятті оскаржуваного Указу ці норми є порушеними.
Також, на думку позивача, Президентом України порушено положення Конституції України, а саме ст. 106 Конституції України не передбачає повноваження Президента України надавати будь-яким особам правовий статус, тим більше, правовий статус «учасника боротьби за незалежність України у ХХ столітті».
Надання такого статусу не передбачено і спеціальним Законом України «Про державні нагороди України».
Ст. 1 Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 роках»зазначено про те, що 9 травня День Перемоги є днем торжества безсмертного подвигу народу-переможця над фашизмом, всенародної памяті про його боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини», а ст. 8 Закону зазначає, що Україна неухильно дотримується взятих міжнародних зобовязань щодо недопущення проявів фашизму в будь-якій формі на своїй території.
Всупереч Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»оскаржуваний Указ визнає борцями за незалежність України злочинців, осіб, які були притягнуті до кримінальної відповідальності за злочини, зокрема, зраду Батьківщині, злочини проти людства і людяності, каральні акції проти мирного населення, вбивства, мордування громадян, поплічництво в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни, організацію збройних формувань, та не підлягають реабілітації.
Президент України не цікавився думкою громадськості, не виносив питання про зміст Указу на загальне обговорення, у звязку з чим позбавив позивача права на висловлення своєї думки щодо Указу.
На думку позивача, вказаний Указ є пропагандою нацизму у формі виправдання та навязування позитивних офіційних поглядів держави щодо ідеології нацизму.
Всупереч ст. 15 Конституції України Указ навязує позивачу особисто та громадянам України фашистську ідеологію, яка засуджується світовою спільнотою.
Преюдиційність факту злочинності нацизму встановлена вироком Нюрнберзького Трибуналу щодо злочинів нацизму. В той же час, оскаржуваний Указ фактично виправдовує, надає позитивного державного статусу військовим формуванням, визнаним Нюрнберзьким Трибуналом злочинними і такими, що скоїли злочини проти людства.
Всупереч ст. 24 Конституції України Указ надає привілеї особам певних політичних переконань, що порушує права та інтереси позивача.
На думку позивача, виправдання учасників зазначених в Указі структур підпадає під ознаки ст. 161 КК України, що передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору, шкіри, політичних, релігійних та інших переконань.
На думку позивача, перераховані в Указі, не мають жодного відношення до боротьби за незалежність України, а й під прикриттям пропагандистського гасла «незалежної України»зраджували народ України.
3-і особи ОСОБА_5 та ОСОБА_27 в наданих суду письмових поясненнях позовні вимоги підтримали, зазначивши, що члени ОУН та УПА винищували польське цивільне населення і не можуть вважатися борцями за незалежність України.
Відповідач Президент України пояснень щодо позовної заяви не надав; представника до судового засідання не скерував.
3-я особа ОСОБА_11 проти задоволення позовних вимог заперечив, зазначивши, що боротьба українського народу за свою незалежність у ХХ столітті є загальновизнаним історичним фактом, а впродовж усього існування комуністичного режиму в Україні вона мала статус окупованої московським комуністичним режимом, тобто, колонії.
Щодо резолюцій Європейського парламенту, то вони не є юридичними документами міжнародного права, а мають політичний характер і до справи відношення не мають.
3-я особа заперечує проти використання в якості доказів по справі витягів з публіцистики, а також архівних документів в Російської Федерації та Польщі, оскільки вони вкладалися в добу ідеологічного диктату комуністичних режимів.
Також 3-я особа зазначає, що Указ прийнято в межах повноважень Президента України, визначених ст. 106 Конституції України.
3-я особа ОСОБА_3 в особі свого представника проти задоволення позовних вимог заперечив з таких підстав.
З адміністративного позову не виявляється можливим встановити, які саме права, свободи або законні інтереси позивача порушено оскаржуваним Указом, у мотивувальній частині позову відсутні посилання на конкретні правові норми, які, на думку позивача, порушено оскаржуваним Указом, адміністративний позов не містить чіткого посилання на обставини, які свідчать про наявність підстав для скасування Указу.
Також 3-я особа зазначила про те, що оскаржуваний Указ є нормативно-правовим актом, у звязку з чим спір має розглядатися в порядку ст. 171 КАС України.
3-я особа ОСОБА_8 проти задоволення позовних вимог заперечила, зазначивши, в тому числі, що Указ базується на критеріях, закладених у Гаазькій конвенції від 18.10.1907 р., Женевській конвенції від 12.08.49 р. та додатковим протоколом (І та ІІ) від 08.06.77 р. до постанов Женевської конвенції з 12.08.49 р.
Женевські конвенції поширили визначення збройної сили воюючої сторони, якою, згідно з Гаазькою конвенцією 1907 р. могла бути лише держава, на учасників війни за національне визволення.
Протокол №1 визначив війну за національне визволення як збройну боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації і расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення, закріпленого Статутом ООН та Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до статуту ООН.
На думку 3-ї особи, дії позивача є зусиллям виправдати злочинні дії радянської влади на чолі з КПРФ і направлені проти українців; позов спрямовано на розпалювання ворожнечі між нащадками репресованих та тих, хто їх репресував.
В поясненнях представника 3-ї особи додатково зазначається про те, що у Вироку Міжнародного Військового Трибуналу (Нюрнберзький процес) не була безпосередньо засуджена діяльність ОУН, УПА, Карпатської Січі та інших організацій, названих в Указі.
Лідери ОУН (м) та ОУН (б) ОСОБА_28 та ОСОБА_3 проживали в післявоєнних Канаді та ФРН і жодного кримінального переслідування не зазнали.
3-я особа ОСОБА_23 проти задоволення позовних вимог заперечив.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників позивача та 3-х осіб, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають до задоволення з таких підстав.
Правова природа оскаржуваного Указу Президента
Аналіз оскаржуваного Указу в цілому, а також його п. 1 зокрема, не дають підстав для висновку про його нормативно-правову природу, у звязку з чим суд не знайшов підстав для розгляду справи в порядку ст. 171 КАС України.
Станом на день прийняття рішення по справі спеціального закону щодо нормативно-правових актів не прийнято, проте визначення нормативно-правового акту міститься у Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведенні їх державної реєстрації, затвердженого наказом Мінюсту від 12.04.05 р. №34/5.
Зокрема, згідно Порядку нормативно-правовим актом є офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це субєктом нормотворення у визначеній законодавством формі, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
Згідно рішення Конституційного Суду України від 16.04.09 р. №7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування)" до нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях від 27 грудня 2001 року №20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року №2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини).
Оскаржуваний Указ вказаним ознакам не відповідає, оскільки не встановлює норми права, що регулюють певні суспільні відносини, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а саме.
П. 1 Указу містить формулювання «визнати учасниками боротьби за незалежність» України у XX столітті осіб, які приймали участь у певних формуваннях.
При цьому, саме по собі визнання Президентом України в Указі учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті певних категорій осіб автоматично не наділяє вказаних осіб певним юридичним статусом і, відповідно, не створює для підприємств, установ, організацій та інших осіб обовязку вживати певні дії або утримуватися від певних дій по відношенню до формувань, перерахованих в п. 1 Указу, а також їх учасників.
Для надання певному колу осіб юридичного статусу необхідно це питання врегулювати на законодавчому рівні шляхом прийняття Закону, що визначає особливості статусу даної категорії громадян (наприклад, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу»).
П. 2-5 Указу надано доручення Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Національній академії наук України, іншим установам та органам державної влади внести на розгляд парламенту проект відповідного Закону України та здійснити інші заходи на виконання п. 1 Указу.
Тобто, певний юридичний статус учасникам боротьби за незалежність України у XX столітті має бути наданий шляхом його встановлення у відповідному Законі України, тоді як оскаржуваний Указ містить лише доручення його розробити та прийняти.
Відповідно, особами, яким він адресований, є саме установи та органи державної влади, перераховані в п. 2-5 Указу, а не невизначене коло осіб.
Відсутність в Указі встановленого кола прав та обовязків, що поширюються на невизначене коло осіб, позбавляє можливості віднести Указ до нормативно-правових актів.
Порушення прав та інтересів позивача п. 1 Указу
Фактично зміст п. 1 Указу декларує ставлення Президента України як глави держави до певних подій історії України та їх учасників, що саме по собі не може порушити чиїхось прав та інтересів, в тому числі, і позивача.
Оскаржуваний Указ не зобовязує позивача, інших фізичних чи юридичних осіб до вчинення конкретних дій щодо визнання перерахованих в п. 1 Указу формувань та їх учасників борцями за незалежність України у ХХ столітті, в тому числі, не зобовязує позивача вшановувати їх у будь-якій формі, тому посилання позивача на виникнення обовязку проявляти відповідне ставлення до перерахованих в п. 1 Указу формувань та їх учасників не може бути прийняте до уваги.
Оскільки правовий статус перерахованих в п. 1 Указу формувань та їх учасників на законодавчому рівні не закріплений, не передбачено і відповідальності за невизнання борцями за незалежність України у ХХ столітті чи невшанування перерахованих в п. 1 Указу формувань та їх учасників, до якої можна було би притягнути позивача або інших осіб.
В той же час, ставлення будь-якої особи до певних історичних подій є його особистою справою і охоплюється правом на свободу думки і слова, вираження своїх поглядів і переконань, гарантованим ст. 34 Конституції України.
Позивач має право ставитися до перерахованих в п. 1 Указу формувань та їх учасників відповідно до своїх особистих переконань, і жодна особа чи орган державної влади, в тому числі, Президент України, не може примусити позивача притримуватися інших поглядів.
Особисті переконання взагалі не можуть бути сферою законодавчого регулювання, а відповідальність за публічне невизнання певних історичних подій може наступити виключно у випадках, передбачених Законами України (наприклад, Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні»).
Президент України як глава держави за прийняті ним акти несе, в тому числі, політичну відповідальність, що проявляється, перш за все, в результатах президентських виборів.
Порушення положень Конституції України
Згідно ст. 150 Конституції України вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) актів Президента України належить до повноважень Конституційного суду України.
Згідно ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок вирішення.
Таким чином, адміністративний суд, вирішуючи спір по суті, позбавлений повноважень оцінювати оскаржуваний Указ на предмет його конституційності, тоді як це може бути предметом розгляду Конституційного Суду України.
Порушення законодавства України
Суд не може погодитися з наведеними у позові твердженнями про порушення при прийнятті Указу положень Законів України «Про державні нагороди України»та «;Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», «;Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», а саме.
Як було зазначено вище, Президент України п. 1 Указу не надав юридичного статусу перерахованим формуванням та їх учасникам, в тому числі, і не відзначив їх державними нагородами, перерахованими у ст. 3 Закону України «Про державні нагороди України», тому положення вказаного Закону взагалі не можуть бути порушені оскаржуваним Указом.
Щодо Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», то п. 1 оскаржуваного Указу жодним чином не впливає на реалізацію форм увічнення Перемоги та народу-переможця, передбачених у ст. 2 Закону.
Згідно ст. 8 Закону Україна неухильно дотримується взятих міжнародних зобов'язань щодо недопущення проявів фашизму в будь-якій формі на своїй території.
Оскаржуваний Указ спрямований на розроблення та ухвалення відповідного Закону України щодо визначення статусу учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, а не на вшанування фашистських загарбників, тому його прийняття не може розцінюватися як прояв фашизму в контексті ст. 8 Закону.
Жодним судовим рішенням, в тому числі, вироком Нюрнберзького Трибуналу, діяльність перерахованих в п. 1 Указу формувань засуджена як фашистська не була, тоді як адміністративний суд, розглядаючи спір, не має компетенції на власний розсуд відносити діяльність того чи іншого формування до фашистської.
Не може також суд погодитися з порушенням оскаржуваним Указом Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», оскільки перелік п. 1 Указу є не персоніфікованим, а сам Указ, як зазначено вище, юридичного статуту не встановлює.
Надані суду вироки у кримінальних справах, а також інформація про реабілітацію конкретних осіб або відмову у реабілітації згідно Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»стосуються конкретних фізичних осіб, і можуть підтвердити чи спростувати обставини виключно щодо цих осіб, тоді як не можуть бути використані судом під час розгляду даної адміністративної справи.
Згідно ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно ст. 8 Закону України «Про міжнародні договори України»згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору. Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.
Згідно ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України.
Тобто, виключно міжнародні договори, обовязковість яких визнана Україною в порядку ст. 8 Закону України «Про міжнародні договори», є частиною законодавства України.
Резолюції Генеральної Асамблеї ООН та резолюції Ради Європи не є міжнародними договорами, обовязковість яких визнано Україною, тому частиною національного законодавства не є.
Крім того, вказані резолюції назв жодного з формувань, перерахованих у п. 1 Указу, не містять.
Щодо порушення ст. 161 КК України при прийнятті оскаржуваного Указу, то адміністративний суд, розглядаючи адміністративну справу, позбавлений можливості проводити кваліфікацію дій на предмет наявності складу злочину.
Якщо позивач вважає, що прийняття Указу містить склад злочину, це може бути підставою для звернення до органів слідства та дізнання в порядку КПК України.
Окремо суд відзначає, що при розгляді справи суд перевіряє відповідність оскаржуваного Указу чинному законодавству, і не має компетенції надавати оцінку історичним подіям, що позбавляє суд можливості оцінити позиції позивача та 3-х осіб щодо розуміння історичних подій на території України, які мали місце протягом ХХ століття.
Як було зазначено вище, кожна особа має право на власну точку зору щодо розуміння історії України ХХ століття і віднесення того чи іншого формування чи окремих особистостей до борців за незалежність України.
На підставі вищевикладеного, ст. 160-163, 186 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1.В задоволенні позовних вимог відмовити.
2.Постанова може бути оскаржена в порядку ст. 186 КАС України.
Головуючий Суддя О.В. Головань
Судді В.А. Донець
Л.О. Маруліна
Повний текст постанови
виготовлено і підписано 15.07.11 р.
|
|
Вход
FAQ
Поиск
...