У пошті «Дня» чимало листів, присвячених «мовному питанню». Можна додати — як і раніше. Оскільки для себе ми «мовну проблему» давно вирішили, про що й писали багато й докладно: українська мова є єдиною державною. Проте лист Олега Заславського та Івана Іванова показав: для частини наших читачів ця тема залишається «недомовленою». Ми з увагою поставилися до аргументів авторів листа й вирішили опублікувати його разом із полемічною відповіддю нашого автора Юрія Райхеля.

Практика показує: якщо якісь істотні проблеми суспільства табуюются, неначе їх не існує, то в результаті ситуація лише загострюється. Повною мірою це стосується й мовної проблеми. Те, що інколи проскакує в ЗМІ, в переважній більшості висловлює лише одну точку зору. Проте проблему не можна заганяти всередину, де вона ризикує стати хворобою, — в суспільстві повинне початися відкрите обговорення проблем, що накопичилися, пов’язаних із протиріччям між реальною двомовністю України й нав’язування їй із боку держави одномовності.

Можна відзначити, що насправді ключових аргументів на користь одномовності висувається небагато, так що всі вони можуть бути дані єдиним списком. Нижче робиться спроба пред’явити цей, заснований на емпіричних спостереженнях, список, — разом із коментарями до кожного пункту.

1. Конституцію потрібно виконувати. А там статус української мови вказаний абсолютно чітко.

Так, в Конституції статус української мови вказаний чітко. Але ця Конституція за загальними мірками нелегітимна, оскільки приймалася не на референдумі, а в парламенті й фактично без обговорення — і це не дивлячись на те, що при цьому порушувалися права приблизно половини населення країни.

Але навіть абсолютно легітимна Конституція може бути змінена законним шляхом.

2. Єдина державна мова об’єднує країну.

Дійсно так. Але при одній із двох умов:

а) ця мова є рідною для більшості населення, тоді як меншини говорять діалектами тієї ж мови; причому державний діалект має розвинену писемність і літературу, а інші діалекти — неписьменні;

б) застосовується тоталітарне насильство, з масовими стратами, депортаціями і тому подібне (так створювалися багато східних імперій у давнину й середньовіччя).

Перша умова з сучасною Україною не має нічого спільного (див. п. 4), друга умова, м’яко кажучи, застаріла.

3. Живемо в Україні, — значить, державна мова повинна бути лише українською.

Є багато країн із двома й більше державними мовами. Теза «одна країна — одна мова» дуже близька давно дискредитованим тезам «одна країна — одна віра», «одна країна — один народ», і тому подібне. Стосовно України в тіні тези «одна країна — одна мова» ховається теза «Україна — для українців» (і навіть того гірше — «Україна — для україномовних українців»).

4. Приблизно три чверті населення України — етнічні українці, значить, державна мова має бути українською.

Значна частина українців давно говорить російською. Тобто мовна ситуація в країні дуже відрізняється від ситуації етнічної (див. п. 5).

5. Я однаково добре володію й українською, і російською, — мене мовна проблема не хвилює.

Можна добре володіти двома й більш мовами, але рідна, у переважній більшості випадків, залишається лише одна. Та, якою людина думає, відчуває, якою пройнята його підсвідомість, із якою зв’язаний його менталітет, якою написані його улюблені книги. Реально двомовних людей в Україні дуже мало. У великих і середніх містах сходу, центру й півдня говорять і думають російською, в селах і маленьких містах — діалектами української (як правило, усними) або місцевих суржиках. І лише на заході й місто, і село говорить українською (точніше, її західними діалектами).

6. Жодної мовної проблеми в Україні взагалі немає. Це все ігри недбалих політиків.

Заперечення мовної проблеми — або відверта брехня, або повна некомпетентність. Перший варіант якраз і характерний для українських політиків, другий — для російських інтелігентів, що ніколи не жили в Україні. Крім того, другому варіанту надають перевагу й ті російськомовні інтелігенти України, які завдяки радянському вихованню навчилися самообману й вселили самим собі озвучені державою тези і директиви.

7. Мовне питання відволікає від значно важливіших проблем — економічних, перш за все.

Такі речі, як рідна мова і культура, мають фундаментальну цінність — а (на відміну від того, що так довго «вдовблювали» в голову в радянській школі) зовсім не надбудовою над економічним «базисом», або другорядним до нього додатком. Але навіть якщо говорити про чисто економічний бік справи, то економічні проблеми не мають шансу на вирішення в рамках, власне, колоніальної політики, коли економічно слабша україномовна меншість нав’язує свою культуру й свою мову економічно сильнішій російськомовній більшості.

8. У російськомовних є Росія, причому під боком, а другої України з українською мовою немає.

Російськомовні громадяни України хочуть жити на своїй батьківщині, тобто в Україні. Із іншої сторони, україномовні громадяни сходу і півдня мають «під боком» Галичину, де всі говорять українською. Чим не «друга Україна»? Причому, на відміну від Росії, — в межах тієї ж країни.

9. У царській Росії та СРСР проводилася насильницька русифікація, українська мова переслідувалася — тепер її потрібно відроджувати.

Справді, й у дореволюційний час, і в радянський (при Сталіні) українська мова переслідувалася. Але відроджувати українську мову — не означає, що потрібно переслідувати російську. На практиці ж вказана теза означає наступне: «раніше ви — нас, а тепер ми — вас».

10. Якщо надати обом мовам рівні права, українська мова зникне.

Власне, ті, хто спираються на сказане в п. 10, — а) ігнорують можливості взаємозбагачення обох мов і культур (яскравий приклад — творчість Гоголя), вважаючи їх стосунки неодмінно конкурентоконфліктними; б) фактично самі цим пунктом заявляють, що українська мова слабша; в) для компенсації цій слабкості намагаються ввести нечесні методи конкуренції.

Визнаємо, що конкуренція між російською й українською мовами справді існує (хоча і вказане в п. «а» теж існує). Чи означає це, що для підтримки статусу української мови допустимо ущемляти права російської (а саме це й мають на увазі прибічники тези 10, хоча в явному вигляді вони вважають за краще так не формулювати)? У цьому сенсі п.10 виглядає, начебто в боксерському поєдинку: один із учасників вимагає від судді дати йому фору по очках, оскільки супротивник сильніший нього. Як назвали б такого «спортсмена»? А багато політиків озвучують тезу 9, зовсім не соромлячись.

Для порівняння наведемо приклад із Західної Європи — куди, якщо вірити націонал-«демократам», вони так прагнуть. Зараз на межі зникнення одна із стародавніх і багатющих мов Європи — шотландська. І британські власті намагаються стримати цей процес. Але їм не приходить в голову для порятунку шотландської мови зробити її обов’язковою в усій Великій Британії. Ось би здивувалися стримані англійці! Але ж саме це вже майже 20 років роблять в Україні, і без бажаного результату для української мови. Зате з важко надолужуваними втратами для російської.

Список прикладів неважко продовжити, але і так ясно, що в політиці утиску однієї мови на користь іншої немає і бути не може нічого спільного із задекларованими «європейськими цінностями».

11. Актуалізація мовної проблеми з вимогою надання російській мові державного статусу розколює країну.

Справді, розколює. Точніше, візуалює реальну, об’єктивно існуючу культурну і мовну двочастинність України. Причому ця природна, історично створена двочастинність, останнім часом штучно і різко посилена зухвалими і безкомпромісними діями як «помаранчевих», так і регіоналів (тут і героїзація Бандери, і оренда флоту, і багато що інше). Отже втрачати вже нічого. Розкол став фактом. Продовження політики мовної дискримінації мільйонів людей цей розкол лише підсилює, доводить до логічного кінця.

12. Із двома державними мовами виникне загроза незалежності України.

Незалежно від того, чи стане російська мова другою державною чи не стане, російськомовні регіони можуть «від’їхати» до путінської Росії. Україна при цьому не зникне з карти Європи, але дуже зменшиться в розмірах. Аби цього не сталося, потрібно зробити так, щоб російськомовні громадяни відчували Україну своєю домівкою. Аби діти мали змогу навчатися рідною мовою, дивитися фільми, писати документи, укладати договори, взагалі, взагалі скрізь спілкуватися рідною мовою. Силоміць Україну не утримати. І ні в кого немає цієї сили.

Вище були наведені основні типові аргументи прибічників одномовності й контраргументи до них. Але є один важливий пункт, який не може бути сформульований у такому вигляді, — початковий аргумент у нім за самим змістом за прибічниками двомовності, і було б ДУЖЕ цікаво дізнатися контраргумент супротивників. Ось цей пункт.

13. Як мінімум, для половини країни російська мова є рідною. Ситуація, коли мовна меншість нав’язує більшості свою мову, є абсолютно безпрецедентною в історії. Якщо, звичайно, не рахувати окупаційні режими. Такий стан речей не має нічого спільного з «європейськими цінностями» і демократією, у вірності яким так люблять присягатися «націонал-демократи». У європейських країнах є цілий ряд прикладів, коли мова меншості є державною разом із мовою більшості, але немає ЖОДНОГО прикладу, коли такого статусу була б позбавлена мова більшості.




* * *


Ситуація, в якій демократія грубо зневажається в мовному питанні, а в усьому іншому суспільство — повноцінно демократичне, представляється абсолютно нереальною. Якщо в настільки важливій сфері панують антидемократичні порядки, то напевно це відгукнеться і багато в чому іншому — частенько абсолютно непередбачуваним чином. Отже курс на одномовну демократичну Україну (з неминучим при цьому «вихованням нової людини» — пор. з радянськими проектами) є шкідливою утопією, що не реалізовується.

Так що ж все-таки робити?

Визнати непросту реальність, що історично склалася, та діяти відповідно до неї. І не забувати при цьому, що живемо в Європі XXI століття. Тобто, права людини ставити вище за права держави. Ось тоді в незалежної України буде шанс.

Олег ЗАСЛАВСЬКИЙ, фізик, Іван ІВАНОВ, соціолог
Рубрика: Cуспільство.Газета: №110, (2010).

Итак, - сделают вывод читатели, - видимо, автор все-таки склоняется в пользу медленных, осторожных хохлов?..

Мне бы не хотелось, однако, отдавать предпочтение одной из двух стран: слишком многое мне не нравится и в России, и на Украине.

Но рассмотрев все их отличия, я позволю себе привести их к следующей упрощенной формуле:

Россия склонна решать экономические проблемы на новых, некоммунистических путях, и эти пути болезненней. Но политические проблемы (скажем, выбор внешнеполитического курса) она решает в духе старой, советской идеологии. Это способствует единству власти и общества, смягчает боли переходного периода, но зато этот путь ведет в прежний тупик. Украина поступает наоборот: в экономике она выбирает менее болезненный, но тупиковый советский курс, а в политике отказывается от советского курса. Цена этого - разрыв общества и власти.

Один язык.

Эта проблема оказалась, пожалуй, самой острой. На каком языке следует говорить гражданам Украины? На государственном или на "общепонятном"?

Около 80% населения высказывается за то, чтобы повысить статус русского языка; но элиту голоса населения мало интересуют - по крайней мере, пока не доходит до выборов. Зато большая часть политической элиты выступает за ОДИН язык, иными словами - за максимальное ограничение сферы употребления русского языка. То, что в результате в школах и дети, и учителя говорят по-украински, а на переменках тут же переходят на русский, сильно беспокоит элиту, ей бы хотелось запретить употребление русского на переменках. В пользу русского языка выступают в основном левые партии.

Политическая элита никак не согласна признать, что главная функция языка - быть средством общения. Проблема языка политизируется. Речь не о том, как устроить все удобнее для граждан, речь о том, употребление какого языка более соответствует державницким амбициям. Вопрос о том, на каком языке говорит человек, из плоскости удобства, из личного дела переносится в плоскость политики.

Не в первый раз в мировой практике. Известно, что в оккупированной Чехословакии в 1968 году и после него нередко людям, спрашивающим дорогу на чистом русском языке, на столь же чистом русском отвечали: "Не понимаем". Язык бывает средством необщения. Увы.

Язык был политизирован также и в советское время; тогда признаком политической благонадежности было употребление русского языка, и неблагонадежности - украинского. Я утрирую: например, село все советские годы говорило по-украински, и власть это не тревожило; представление об украинстве как признаке неблагонадежности распространялось только на интеллигенцию, - и не без оснований, как мы теперь видим. Точно так же можно согласиться с тем, что нынешнее представление об украиноговорении как признаке благонадежности тоже имеет достаточно оснований.

Однако прежняя ситуация существенно отличается от нынешней в одном отношении. Ранее распространение русского языка, который навязывался сверху, имело в то же время позитивное культурное значение: вместе с русским языком человек получал доступ к мировой и советской культуре. Теперь украинский язык навязывается, помимо прочего, также и в качестве барьера, который должен отгородить граждан от русской и мировой культуры.

Если первое достаточно очевидно, то насчет второго могли бы быть сомнения: подобная цель никем не ставилась (впрочем, цель отгородить от русской культуры тоже официально никем не выдвигалась), более того, сейчас на украинский язык переводятся различные значительные произведения мировой литературы. Их значительно меньше, чем хотелось бы, но здесь надо скорее винить время и общую финансово-политическую ситуацию, чем персонально политиков.

Тем не менее положение дел именно таково. Поскольку новую литературу не печатают (печатают очень мало), основной источник для знакомства с мировой литературой на несколько десятилетий вперед - это книги, изданные в советское время, как на украинском, так и (в значительно большем количестве) на русском языке. Поэтому отказ от русского языка в очень большой мере есть отказ от мировой культуры. В сущности, здесь действует общий принцип: "ломать - не строить". Закрыть канал русского языка, по которому общество воспринимало мировую культуру, много проще, чем построить столь же широкий и удобный для всех канал украинских переводов. И маловероятно, чтобы когда-либо в будущем Украина смогла создать школу переводчиков, сравнимую со школой советского (русского) перевода. Вероятно, она была лучшей в мире. Другой вопрос - почему Пастернак и Ахматова не писали оригинальных стихов, а вместо этого переводили "Гамлета" или корейских поэтов. Многое можно сказать о режиме, который их к этому вынудил. Но результат таков: сегодня постсоветское общество имеет огромный массив переводов высочайшего класса. Отказаться от них - резко понизить уровень культуры общества.

Недавно по украинскому телевидению была объявлена передача под названием "Титан"; когда я поинтересовался, о ком же она, оказалось - о Драгоманове.

Я против Драгоманова ничего сказать не хочу, это видный украинский (русский?) интеллигент XIX века, некоторые его работы я читал с интересом. Но... Микельанжело, Лев Толстой и Драгоманов?!? Если принять это хоть на секунду всерьез - что может хуже аттестовать украинскую культуру: раз уж Драгоманов для нее ТИТАН, то кто же остальные?

Одна вера.

Если все жители Украины - один народ, то и в вопросе веры мы должны быть едины. Было объявлено, что Украине нужна единая, национальная церковь. "Как у других", "чем мы хуже", - ну, не сразу нас признают, ничего страшного. Вот в Болгарии и Румынии по сорок лет автокефальные церкви ждали признания - и ничего.

Результат было легко предсказать. Ведь президент Кучма - не румынский полковник Куза. Украинское правительство не могло заставить всех подчиниться, и в результате вместо одной государственной церкви, которая была в 1985 году, стало четыре... государственных. (О негосударственных - начиная от респектабельных баптистов и кончая "Белым братством" и не знаю, чем еще - я не говорю). Говоря точнее, на Украине есть сейчас 4 церкви, каждая из которых с тем или иным правом претендует на то, чтобы быть "главной".

Это прежде всего Русская православная церковь (называемая Украинской, или УПЦ Московского патриархата - УПЦ-МП), находящаяся в каноническом общении со вселенской церковью. Она имеет наибольшее число прихожан. Но, как я слышал от разных украинских интеллигентов, "ее только ленивый не бьет".

Две другие церкви - греко-католическая УГКЦ ("униаты") и УАПЦ (автокефальная церковь) возникли довольно давно. Уния с Римом была проведена в 1596 году; УАПЦ откололась от Российской церкви еще в 1920-е годы; какое-то время Советская власть с ней заигрывала, потом уничтожила УАПЦ. Она возродилась во время фашистской оккупации... а после окончания войны и УАПЦ, и УГКЦ были ликвидированы.

Восстановившись к началу 1990-х годов, обе эти церкви стали претендовать на роль "истинно национальной". Украинская интеллигенция заявила тогда, что вопрос решается очень просто: надо все украинские церкви объединить.

... Недавно (в конце мая 1997 года) сторонники УПЦ-МП и УАПЦ выступили с совместной критикой патриарха нынешней УПЦ-КП Филарета - он же анафематствованный Денисенко, он же бывший экзарх Украинской церкви. Они цитировали выступления украинских национал-демократов 1992 года: "Не зря депутаты-демократы (О. Шевченко, М. Мотюк, В. Чорновил... - всего 26) в своем заявлении от 20.01.1992 отмечали: "Не случайно предстоятель Украинской церкви митр. Филарет правдами и неправдами ищет путей, быстро заменив свои лозунги... Митрополит Филарет (Денисенко) препятствует духовному возрождению Украины..."". Действительно, в мае 1992 года РПЦ "пошла навстречу" и лишила Филарета его поста; и тут же Филарет возглавил объединение церквей. Его УПЦ-КП сейчас является, пожалуй, самой "официальной" из 4-х официальных церквей.1

Однако же практически филаретовское объединение привело только к тому, что раздрай усилился.

... Но так ли это печально? Действительно ли лучше иметь ОДНУ "национальную" церковь, в которой стоит "подсвечниками" все высокое начальство? У нас, по крайней мере, когда Филарет предлагает ввести в школах обязательное обучение Закону Божьему, Кучма ему дипломатично отвечает: мол, неясно, какому из исповеданий поручить преподавание... В общем, результат церковно-объединительной деятельности украинских демократов состоит в том, что ни одной церкви в обозримом будущем не удастся захватить монополию духовного пастырства.

Один флаг.

Флаг - одна из самых серьезных ошибок в политике украинских националистов.

Что флаг? Просто кусок материи, раскрашенный в определенные цвета. Да, но за эту тряпку люди идут на смерть, как шли на костер за сугубую аллилуйю и двоеперстие. Дело не в самом знаке, а в том, что он обозначает. Флаг есть нечто, объединяющее одну партию, позволяющее отличить ее от другой, отличить "своих" от "чужих".

Значит, флаг действительно нужен. Но какой? Выбрали сине-желтый. Чем он плох? Это флаг одной из партий сегодняшней Украины, а не флаг единой нации. Это флаг Петлюры и Бандеры; данные об их популярности я приводил выше, но хуже всего даже не то, что выбраны непопулярные фигуры. Важнее то, что это личности, отношение к которым раскалывает, а не объединяет Украину.

Я убежден в том, что следовало выбрать иной флаг, против которого никто бы не возражал. Но это было совершенно неприемлемо для националистов: они хотели зафиксировать свою победу, и им это удалось. Цена победы: во-первых, левым был подарен прежний флаг, но главное - новый флаг не объединил общество.

Националисты ответят: ну и что, со временем общество примет этот флаг и будет считать его своим. Это совершенно верно, но цена за это высока. Она заключается в том, что ближайшие 10-20 лет - в годы, критические для становления государства - вместо того, чтобы иметь символ, способствующий объединению, украинское государство будет иметь символ, тормозящий это объединение.

(Здесь Украина, пожалуй, оказалась по сравнению с Россией в менее выгодном положении. Россия, также сменив красный флаг на трехцветный, ничего - как мне кажется - не проиграла. Русское общество более-менее признало этот флаг. Чем оно отличается от украинского.)

Позвольте мне на этом закончить. Я постарался показать украинский путь и его отличия от российского. А какой путь лучше - судите сами.

(Опубликовано в сборнике "Украина и Россия: общества и государства", Москва, издательство "Права человека", 1997)

1В дни Пасхи украинское телевидение показывало службы всех четырех основных церквей; но богослужения УПЦ-КП демонстрировались дважды, в наиболее удобное для телезрителей время; служба УГКЦ - тож дважды, но в удобное время - один раз; служба УАПЦ - один раз в удобное время, а службу УПЦ-МП давали только в ночное время - с.50 в ночь на воскресенье. Степень "официальности" церкви, таким образом, легко определяется.

Геша, ты наверное стареешь...
От тебя люди конкретики просят, а ты простынями кидаешься.
Не красиво.

"Единая страна, единый народ, единый язык, единая вера!"
Кто этого хотел ?

а ты простынями кидаешься.

а ему платят не за посты, а за вываленные знаки...

Да если бы платили. В данном случае - идея!

Пане Ющенко, які наслідки, на Вашу думку, для України матиме ухвалення парламентом і підписання Президентом Януковичем мовного закону?
​

Будь-яку країну візьміть – на першому місці національного об’єднуючого фактору стоїть державна мова. Вона одна

– Наслідки очевидні. Мова для етнічних держав – це завжди державоутворюючий фактор. Якщо в такої нації забрати мову, по суті мова йде про те, як девальвувати вашу державність.

І тому, коли ми говоримо про тему, сьогоднішню місію української мови, я відділив би частину теми спілкування, якою мовою треба вести, бо це питання достатньо просте: чим більше мов знаєш, тим ти більш конкурентоздатний у цьому світі.

Питання зараз дещо в іншому – статус державної мови. Бо мова, яка має статус державної мови, – це фактор перш за все консолідуючий для нації, об’єднавчий для нації. Дві мови не об’єднують, об’єднує націю тільки одна мова. Тому чи в Португалії, чи у Франції, чи в Іспанії, чи в Росії, чи в Норвегії, будь-яку країну візьміть – на першому місці національного об’єднуючого фактору стоїть державна мова. І вона одна

[

Начало раскола. Впрочем, первые попытки внести раскол в русскую нацию были предприняты еще в ХIХ веке. Инициировали их лидеры польского движения, люто ненавидевшие Россию. Позднее к этим попыткам подключились Германия и Австро-Венгрия, ставшие геополитическими противниками Российской империи. Наиболее же четко цели инициаторов раскола сформулировал уже в ХХ веке польский деятель Владзимерж Бончковский. Он подчеркивал необходимость всеми возможными средствами внушать коренному населению Малороссии, что оно – не русское: «Для чего и почему? Потому, чтобы на востоке не иметь дела с 90 млн. великороссов плюс 40 млн. малороссов, неразделенных между собой, единых национально». Начали со смены национального имени. Для малорусов сочинили новое название – украинцы. Ранее это слово обозначало жителей пограничья (окраины, украины). Теперь оно предлагалось как наименование «самостоятельной нации». Правда, за исключением членов малочисленных украинофильских кружков, новый термин долгое время никем не воспринимался. Даже в Галиции утвердить его не удавалось. По воспоминаниям депутата галицкого сейма Николая Антоневича, активисты украинских партий боялись публично декларировать свою нерусскость. Когда же один из них осмелился на предвыборном собрании обратиться к присутствующим: «Украинцы!», то тут же нарвался на отпор: «Мы не украинцы, но русские! Русскими мы были и русскими будем умирать!». А кто-то из собравшихся громко заметил: «Прозывают нас украинцами, а ведь мы ничего не украли!»… Тем более не приживалось указанное название среди малорусов Российской империи. «Всякую украинофильскую пропаганду мы отвергаем, ибо никогда не считали и не считаем себя нерусскими, и с какой бы хитростью ни старались услужливые гг. Милюковы вселить в нас сознание розни с великороссами, им это не удастся. Мы, малороссы, как и великороссы, суть люди русские», – говорил на заседании Государственной Думы депутат от Подольской губернии крестьянин Григорий Андрийчук в ответ на попытку лидера российских либералов Павла Милюкова организовать поддержку украинофильства. «Мы – русские, и никто не вправе про нас сказать иначе», – заявлял другой крестьянский депутат (почти однофамилец предыдущего), представитель Волынской губернии Матвей Андрейчук

Геннадий можно еще раз ссылку на пруф данного лозунга?

Российские торговые сети не спешат в Крым. Причины – сложная транспортная логистика, особенности переходного периода и проблемы с арендой помещений.
Об этом в эфире «Голоса России» заявил председатель комитета РФ по развитию потребительского рынка Александр Борисов.

По его словам, Крым по количеству населения значительно уступает российской столице, «весь Крым, как один район Москвы», поэтому российские ритейлеры сюда и не рвуться.
«Мы должны правильно понимать, что по масштабу нельзя считать, что Крым это такое Эльдорадо, куда все готовы броситься», – сказал Борисов.
В свою очередь председатель ассоциации «Торговля Крыма» Сергей Макеев высказал свое несогласие с такой точкой зрения. Он отметил, что такой же подход был и у украинского ритейла, когда он заходил в Крым и применял стандартные расчеты по реализации продуктов.
Читайте: Севастополь получит свыше 57 млрд рублей из федерального бюджета
«Но они ошиблись в пользу крымчан. Крым с Киевом постоянно соревновались за первое и второе место, в Крыму покупательская способность значительно выше расчетной, поэтому в этом плане Крым интересен, поэтому никто не хочет из украинского ритейла уходить из Крыма», – подчеркнул Макеев.
Александр Борисов пояснил, что российские сети не спешат в Республику еще и потому, что здесь «есть очевидные внутренние проблемы в самом Крыму», например, на полуострове не заработал кадастр, а, значит, существует проблема с помещениями и сложная транспортная логистика.
***
Новости Крыма сообщали ранее:
Власти Ялты обвинили Украину в отсутствии молочной продукции в городе. В последние дни у жителей Ялты возникает много вопросов в связи с тем, что ассортимент молочной продукции в розничной сети города значительно снизился.
Швейцария ввела санкции в отношении крымских компаний. Правительство Швейцарии расширило санкционный список, в который в том числе попали крымские компании.