Сообщение, не относящиеся к теме

Наш конфлікт залишився у спадщину від золотих радянських років: застій – це стабільність, приниження – відчуття спокою. І нічого язиком плескати – нагорі все знають

30 років тому, 10 листопада 1982 року, було скасовано один з головних святкових концертів Радянського телебачення – концерт на день міліції, що стало першою ознакою надзвичайних подій. Наступного ранку радіо і телебачення почали транслювати класичну музику й нарешті повідомили вчорашню новину: генеральний секретар ЦК КПРС, голова президії Верховної Ради СРСР, маршал Радянського Союзу, голова ради оборони СРСР, чотири рази герой Радянського Союзу, герой соціалістичної праці, видатний діяч міжнародного комуністичного і робітничого руху Леонід Ілліч Брежнєв помер.

Людям, які не жили в той час глухої безвиході, важко пояснити атмосферу тих днів – атмосферу ритуальної скорботи й нетерплячого очікування змін. Але ще важче розповісти про атмосферу тих днів тим, хто був сучасником застою. З роками образ цієї глухої безвиході змінився у них на образ спокійної стабільності – коли ні про що не потрібно було думати. Коли вчасно сплачували зарплати, пенсії – "маленькие, но хорошие", – коли , звичайно, не було такої кількості продуктів, як зараз, але ті, що були, можна було придбати й кожного 31 грудня урочисто знижувались ціни. Коли після інституту надсилали на роботу, та й не потрібний був цей інститут, навіщо?

Сперечатись із цим образом немає ніякого сенсу, бо це – суперечка навіть не в матеріальних, а насамперед в моральних категоріях. Для мене й тоді, і зараз було очевидним, що щоденне життя радянської людини було суцільним приниженням – і більше нічим.

Приниження – виробляти продукцію, яка нікому не потрібна, від іржавих ракет до графоманських книжок і статей про торжество соціалізму. Приниження – отримувати за це гроші і потім годинами стояти в черзі, щоб витратити їх на ковбасу, сир чи – о, найбільша мрія кожного будівника комунізму – джинси! Приниження – думати одне, говорити друге, а робити третє. Приниження – ставати дипломатом або журналістом-міжнародником, тільки щоб тобі дозволили виїжджати за кордон і звідти розповідати тим, кому не пощастило, як там погано. Приниження – проходити інстанції, щоб тобі дозволили поїхати в туристичну подорож до Болгарії, про Югославію я вже й не кажу. Приниження – демонструвати адміністратору готелю штамп в паспорті, щоб він – ! – дозволив тобі оселитися в одному номері з коханою людиною.

Таких принижень вистачить на книжку, але ж були ще й злочини – Афганістан, де гинули наші юнаки, табори та психлікарні, в яких утримували інакодумців...

Однак, як тоді, так і зараз, можна було не помічати цих злочинів й вважати приниження нормою або платою за передбачене, хоча й сіре і бідне життя. В цьому й полягає наш головний суспільний світоглядний конфлікт, що залишився у спадщину від тих золотих років: застій – це стабільність, приниження – відчуття спокою, відсутність права на власну думку – а нема чого язиком плескати, нагорі все знають. Без вирішення цього конфлікту кожна епоха змін буде завжди закінчуватися тим самим – новим застоєм, а зовсім ніякою не стабільністю.