Сообщение, не относящиеся к теме

Велика депресія

Того, що сьогодні Крим економічно не самодостатній, не приховує навіть окупаційна адміністрація. За її даними, бюджет півострова на поточний рік сформовано з дефіцитом 2 млрд руб. (дохідна частина — 172,2 млрд руб., видаткова — 174,7 млрд руб.). Однак насправді дірка в бюджеті може бути значно більшою: за словами «віце-прем’єра Криму» Віталія Нахлупіна, у 2017–2018-му його дефіцит становить понад 20 млрд руб. Значною мірою це результат економічної ізоляції, до якої регіон потрапив завдяки санкціям, а отже, став непридатним для інвестицій.

За наявними даними, там досі працюють такі фірми, як Volkswagen, Adidas, Puma, DHL, що користуються секторальним характером санкції з боку ЄС. Але на загальну картину це не впливає. За відомостями російської статистики, у 2014 році частка іноземних інвестицій у сумарному обсязі до Криму становила 7,2%, у 2015-му — 3,3%, у 2016-му — 3,4%, у 2017‑му — 1,2%. Показово, що інтерес до півострова втрачає й російський бізнес. Якщо у 2014 році приватні російські інвестиції та бюджетні вливання до нього становили відповідно 45% та 43,9% загальної кількості, то у 2016–2017‑му обсяг приватних вкладень обвалився з 33,4% до 14,2%. Свою роль у цьому відіграв острах перед санкціями, під які, наприклад, нещодавно потрапили російські компанії, що доклалися до будівництва Керченського мосту. А загалом під санкціями ЄС перебувають уже 44 російські та кримські підприємства, а також 155 фізичних осіб.

Проте далеко не всі проблеми Криму породжені санкціями. Окупаційна влада публікує статистичні звіти вибірково, приховуючи показники, що стосуються добування корисних копалин, водопостачання, управління й низки інших галузей. Та навіть наявних відомостей достатньо, щоб діагностувати системні проблеми кримського господарства. Скажімо, 2017 рік із негативним сальдо закінчили підприємства сільського, лісового та рибного господарств, а також транспорту й зберігання. У категорії збиткових готельне господарство та сфера громадського харчування. Загалом кількість таких підприємств у регіоні протягом 2017-го коливалася в межах 35–45%. Це стосується й державних. Наприклад, ДУП «Кримські морські порти» закінчило 2014 рік зі збитками 13,8 млн руб., а у 2017-му вони становили вже 97 млн руб. ДУП «Кримавтотранс», будучи ще у 2016 році прибутковим, закінчив 2017-й із дефіцитом у 228 млн руб. Збитковість ДП «Кримські генеруючі системи» у 2015–2016 роках зросла з 1,6 млн руб. до 19,2 млн руб. У окупаційній адміністрації не раз заявляли про намір провести приватизацію, але до справи так і не дійшло. До того ж приватний бізнес у Криму в ще скрутнішому становищі, оскільки окупанти влаштували йому справжній погром: якщо на початку 2014-го на півострові було зареєстровано 54 тис. приватних підприємств і 135 тис. фопів, то за два роки, навесні 2016-го, російська статистика нарахувала тільки 22 тис. приватних підприємств і менше як 40 тис. фопів. За підрахунками експертів БФ «Майдан закордонних справ», у 2011 році малий бізнес забезпечував 31,2% робочих місць у регіоні, але за роки окупації цей показник упав до 19,5%.

Динаміка зовнішньоекономічної діяльності Криму також показова. Сальдо торговельного балансу регіону негативне, причому тенденція щороку посилюється: у 2015-му експорт із півострова становив $79,5 млн, у 2016 році — вже $47,7 млн, а у 2017-му — $29,8 млн. Імпорт відчутно переважає, але також зменшується: з $100,1 млн у 2015році до $63,4 млн у 2017-му. Тож не дивно, що за бюджетним прогнозом «Ради міністрів» Криму, опублікованим узимку 2018 року, півострів залишатиметься дотаційним щонайменше до 2030-го. Причому поліпшення ситуації в майбутньому автори пов’язують із «надходженнями з бюджетної системи Російської Федерації», тобто з дотаціями. На дотаційній голці Крим сидить уже тепер: 82,5% інвестицій у півострів — це кошти, залучені з федерального бюджету, а частка дотацій у дохідній частині бюджету становить 67%. Проте куди саме спрямовуються дотаційні гроші — велике питання. За роки анексії російські вливання у регіон становлять близько $6 млрд — такі цифри фігурують у заявах та звітності окупантів. Однак за час окупації ступінь зношеності основних фондів Криму (будівель, споруд, машин, обладнання, транспорту тощо) практично не змінився: у 2014‑му «офіційна» статистика оцінювала його у 70,5%, а у 2016-му — у 69,8%. Та й, окрім Керченського мосту, помітних невійськових проек*тів у регіоні не було реалізовано. Наприклад, аеропорт «Бельбек» обіцяють переобладнати під цивільні потреби вже не перший рік: востаннє реалізацію проекту відклали на 2020-й. Добудувати федеральну трасу «Таврида», яка з’єднає Севастополь та Керч, також зобов’язалися у 2020 році. Схоже, у пріоритеті в Москви військові проекти, про масштаби та зміст яких можна тільки здогадуватися. Решта ж коштів — це не ресурс для розвитку кримської економіки, а лише «підтримуюча терапія», яка не дає регіону остаточно занепасти (а точніше, просто сповільнює цей процес).

Примарне процвітання

Що стосується рівня життя в Криму, то ця тема вкрай міфологізована. За даними російської статистики, у 2014-му середній грошовий дохід на душу населення (на місяць) становив там 15,6 тис. руб., у 2016-му — 18 тис. руб., у 2017-му — 21,3 тис. руб. У Севастополі середній дохід 2017 року був 24 тис. руб. Для порівняння: у 2017-му середній показник по Південному федеральному округу становив 27,2 тис. руб., а загалом по Росії — 31,4 тис. руб. Тож очевидно, що до найзабезпеченіших регіонів РФ анексований Крим явно не входить. Але й ці цифри слід інтерпретувати обережно.

По-перше, покладатися на офіційну статистику складно, оскільки реальні зарплати кримців відчутно менші. Наприклад, за даними окупаційної адміністрації, середня зарплата у сфері фінансів і страхування становить 65,2 тис. руб. Однак у загальноросійській базі вакансій такі цифри трапляються дуже рідко: із 201-ї вакансії (повний день, повна зайнятість) лише у двох випадках пропонується зар*плата від 50 тис. руб., а в середньому стартова пропозиція коливається в межах 12–20 тис. руб. Те саме стосується добувної галузі: за статистикою, середня зарплата там становить 58 тис. руб., тимчасом у базі вакансій співмірні цифри фігурують лише у 25% оголошень. Лікарям замість «статистичних» 50 тис. руб. зазвичай пропонують 20–25 тис. руб. (більше — на адміністративних посадах). Така сама картина й у загальному розрізі. Наприклад, у базі вакансій по Сімферополю лише у 11% випадків стартова пропозиція становить понад 30 тис. руб., у 17% — 25–29 тис. руб., а решта — ще менше.

По-друге, слід враховувати, що на статистику впливає мілітаризація Криму. Зарплати російських військових-контракт*ників, за даними Міноборони РФ, коливаються від 20 тис. руб. у рядового до 67,6 тис. руб. у командира взводу. Обсяги окладів цивільного персоналу військових частин та організацій ЗС РФ коливаються від 11 тис. руб. до 40 тис. руб. Також високі зар*плати характерні для посадовців-функціонерів окупаційного режиму. Усе це створює серйозну диспропорцію між доходами статистичної більшості кримців і прибутками військово-чиновницької братії. Те саме стосується й пенсіонерів, частка яких — 31,5% населення Криму, тобто близько 0,7 млн осіб. За даними окупаційної адміністрації, середній обсяг пенсії на півострові становить 12 тис. руб., у Севастополі — 13 тис. руб. Але тут також є диспропорція між звичайними пенсіями та пенсіями колишніх військових пенсіонерів, яких ще з часів СРСР у Криму назбиралося чимало.

І по-третє, інтрига полягає в тому, хто саме отримує високі зарплати, оскільки після анексії регіон став швидко наповнюватися приїжджими росіянами. За даними Держстатистики, на 1 січня 2014-го на півострові мешкало 2,3 млн осіб (із них 386 тис. у Севастополі). Якщо вірити даним офіційної російської статистики, то за чотири роки, тобто на 1 січня 2018-го, населення півострова зменшилося до 2,2 млн (зокрема, до 362 тис. у Севастополі). Найбільше мігрантів прибуває до Криму саме з РФ. Так, у 2015–2017 роках із нього (без урахування Севастополя) вибуло 52,5 тис. осіб, прибуло — 88,2 тис., причому серед останніх 54,5% — це мешканці Росії. Притік росіян до Севастополя ще потужніший: лише за 2016–2017-й до міста прибуло 21,7 тис. осіб, із-поміж яких частка росіян — 62,6%. Тож не виняток, що отримувачами значної частини розрекламованих пропагандою «високих російських зарплат» є не самі кримці, а «підселені» до них росіяни.

Архітектура лояльності

На думку заступниці міністра інформполітики Еміне Джапарової, реальна кількість російських мігрантів у Криму може бути вдвічі-втричі більшою за офіційні цифри. Експерти групи «Інформаційний спротив» припускають, що за роки анексії населення регіону змінилося на 17–25%. Хай там як, демографічна русифікація півострова сприяє зміцненню окупаційної влади. По-перше, із 2014-го звідти виїхала значна частина лояльного до України населення, яке в теорії могло б стати внутрішньою опозицією до окупаційного режиму. За великим рахунком, найлояльнішою до України групою населення лишилися кримські татари, але їхній вплив послаблює відносно невелика чисельність: за даними української статистики, на початок 2014 року киримли становили близько 11% населення півострова, тобто 232 тис. осіб. Зате прибульці з Росії — особливо військові та чиновники — відзначаються не просто конформним сприйняттям дійсності, а високою лояльністю до Росії та особисто до Владіміра Путіна, завдяки якому вони дістали можливість мігрувати. По-друге, лояльні до РФ і кримські пенсіонери, частина з яких пройшла ідеологічний вишкіл у лавах радянських військ і спецслужб.
А по-третє, високу керованість півострову забезпечує кадрова політика Москви.

Після анексії «уряд», «парламент» і «верховний суд» Криму очолили, як і раніше, місцеві: Сєрґєй Аксьонов, Владімір Константінов та Іґорь Радіонов. Але в російських реаліях ці посади є радше декоративними, оскільки інститути парламентаризму в РФ практично не діють, а регіональне самоуправління жорстко підпорядковане вертикалі. Ну а решту ключових посад на півострові обійняли «варяги» з Росії — досвідчені та перевірені кадри. Так, «прокуратуру Криму» очолює Олєґ Камшилов, екс-перший заступник прокурора Москви. «Поліцію» — екс-заступник начальника УМВС по Вологодській області Павєл Каранда. На посаду «очільника кримського ФСБ» перевели з Башкоторстану Віктора Палаґіна. Навіть «МНС у Криму» очолює переведений із Сибіру Алєксандр Єрємєєв. До речі, перед анексією всі ці посади також обіймали «варяги» з Партії регіонів. «Губернатором» Севастополя був призначений («обраний» на псевдореферендумі) росіянин, екс-заступник міністра промисловості та торгівлі РФ Дмітрій Освянніков. Група «кримських» присутня тепер у російській Думі, але вони навряд чи стануть псувати собі московські кар’єри заради далеких земляків. Власних же сил для лобіювання регіо*нальних інтересів у Криму немає. Навіть якщо місцева еліта, інкорпорована до окупаційних структур, наважиться на бунт проти «варягів», в умовах тотальної залежності регіо*ну від бюджетних дотацій це не матиме жодних перспектив.

Іграшка Москви

Таким чином, анексія має для півострова набагато ширші наслідки, ніж політичне підпорядкування Москві та санкції. Передусім змінюється його економіка. Замість того, щоб інвестувати в розвиток привласненої території, Росія негласно займається перепрофілюванням Криму з «всесоюзної здрав**ниці» на російський військовий форпост. Наскільки суттєвим є його стратегічне значення для РФ, невідомо, але вже сьогодні наслідки мілітаризації очевидні. Галузі, які могли стати основою регіональної економіки, зокрема туристична, не розвиваються, унаслідок чого півострів впадає в дедалі глибшу залежність від дотацій із федерального бюджету. Окупаційна пропаганда подає це як труднощі перехідного періоду, але деякі деструктивні процеси скидаються на незворотні. Зокрема, це стосується екології: як повідомляють у Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій, 70% зеленого покрову степової частини Криму або зникли, або в пошкодженому стані (порівняно з тим, який був до анексії). За словами заступника міністра Юрія Гримчака, півострів повертається до рівня 1950-х років — до того, як УРСР зайнялася його ревіталізацією. Якщо тенденції зберігатимуться, Крим стане не вітриною «русского мира», а придатком до російських військових баз. У сфері су*спільно-політичних відносин відбуваються аналогічні процеси. Унаслідок російської кадрової колонізації, мілітаризації та інтеграції до авторитарного путінського режиму, регіон практично повністю втратив свою політичну суб’єкт**ність. Максимум, на що можуть розраховувати кримські еліти — це невелика рента з дотаційних потоків, обсяг якої суворо контролюватиметься кураторами з Москви.

Причому лояльність Криму в Кремлі оцінюють не надто високо. Якщо у 2018-му Чечня отримає 27 млрд руб. дотацій, Дагестан — понад 59 млрд руб., Якутія — 43,9 млрд руб., Камчатський край — 39,3 млрд руб., Алтайський край — 27,1 млрд руб., то Крим — лише 17,7 млрд руб. Відповідно до інтеграції з російською дійсністю змінюється також спосіб розподілу ресурсів і влади, які дедалі виразніше концентруються в руках «государевых людей» — передусім чиновників і силовиків. У Росії належність до цих структур відкриває досить широкі кар’єрні, статусні та матеріальні перспективи, а головне — дає захист від свавілля тих-таки чиновників і силовиків. На певну стабільність можуть розраховувати й «дотаційні» верстви населення: пенсіонери, бюджетники, пільговики, лояльність яких додає путінській вертикалі стійкості в періоди щораз більшого суспільного невдоволення. А от середньому класу в Криму буде непереливки. Погром бізнесу, який окупанти влаштували після анексії, може виявитися лише прелюдією. Якщо у 2014 році Росія гарантувала власникам нерухомості недоторканність їхніх прав на основі українських документів, то навесні 2018‑го Міністерство економіки РФ підготувало поправки. Ними скасовуються гарантії стосовно об’єктів, права власності на які набуті після 1 січня 2008 року. Якщо вони наберуть чинності, то не слід пояснювати, які можливості це відкриває для відчуження майна. Утім, переділ власності стартував у Криму у 2014-му й без усяких поправок, і схоже, кримське суспільство вловило меседж. Відтепер кримці не господарі на півострові, а нові хазяї мають щодо регіону власні плани, й узгоджувати їх із місцевими вони не збираються.

Матеріал друкованого видання № 32 (560) від 9 серпня

http://tyzhden.ua/Economics/217995

Сообщение, не относящиеся к теме

Серед іншого, російський лідер запропонував гостю з Італії оцінити погреби найвідомішого виноробного підприємства Криму «Масандра». Коротку екскурсію для них провела так звана директорка Яніна Павленко, призначена окупаційною адміністрацією. Російське новинне агентство «Интерфакс» завершує звіт про ту подію так: «Я хочу випити!» — зізнався Берлусконі. Після чого дістав від Павленко запрошення до дегустаційної зали».

Справа про розпивання

Майже два роки потому прокурор Вікторія Ковальчак звернулася до Печерського суду за дозволом про міжнародну допомогу. Остання полягала в отриманні від лондонського аукціону Sotheby’s документів на підтвердження вартості вина. Суд клопотання задовольнив. «Павленко, маючи умисел на розтрату чужого майна, яке було їй увірене, […] діючи всупереч вимогам Положення про Енотеку в НВАО «Масандра», […] особисто відкоркувала для цих осіб (Путіна та Берлусконі. — Ред.) пляшку унікального колекційного вина Херес-де-ла-Фронтера врожаю 1775-го з колекційного фонду Енотеки, яке є національним надбанням України та становить значну історичну, наукову й практичну цінність держави. […] Павленко вчинила розтрату однієї пляшки унікального колекційного вина вартістю близько $100 тис.» — ідеться в рішенні суду від серпня 2017 року.

Перевезена до Києва прокуратура Криму відкрила провадження щодо розпивання унікального хересу вже за п’ять днів після події — 16 вересня 2015-го. Проте, як свідчить Єдиний реєстр судових справ (ЄРСР), за майже три роки в цьому провадженні сталося небагато.

Окрім звернення до Sotheby’s, у Мінагрополітики також отримали особову справу Павленко (уродженка Буковини працювала на «Масандрі» ще до анексії) і домоглися дозволу на її арешт. Історія про дороге вино миттєво стала популярною в ЗМІ, і прокуратура Криму не змогла проігнорувати такий факт. Про відкриття справи на спеціальному брифінгу повідомив на той час майже нікому не відомий молодий заступник прокурора півострова Назар Холодницький. Незважаючи на такий розголос, історію з кримським вином не можна назвати навіть краплиною в морі судових суперечок, які виникли між Росією та Україною після анексії Криму.

«Винну» справу в прокуратурі півострова виділили в окреме провадження з унікальним номером. Натомість більшість питань про відчуження майна в Криму потрапляють до єдиної великої справи, відкритої в березні 2014 року. Про це свідчить уже згаданий ЄРСР. Провадження відкрили за статтями, які стосувалися всього комплексу проблем, спричинених анексією. Там і захоплення споруд, і перешкоджання та погрози правоохоронцям, і викрадення та привласнення зброї, і порушення законів та звичаїв війни. Саме в межах цього провадження в Херсонському суді в липні та грудні 2017-го накладено арешт на майно Мін*агрополітики та Державного управління справами в Криму. У переліку активів є вже згадане підприємство «Масандра», загальновідомий дитячий табір «Артек» і ще понад 40 об’єктів власності на півострові.

У звіті прокуратури Криму за перше півріччя 2018 року йдеться про арешти майна українськими судами на загальну суму 3,5 млрд грн. Встановлені збитки становлять майже 60 млрд грн. Також у звіті йдеться про сім кримінальних проваджень щодо привласнення 10 приватних майнових комплексів. Слід зазначити, що точна сума збитків України від втрати майна — питання, остаточно не вирішене. Генеральний прокурор Юрій Луценко в грудні 2017-го назвав суму в 1 трлн грн, а кількість тільки державних підприємств, які «націоналізували» на півострові, оцінив у майже 4 тис.

Станом на тепер арешти майна та юридичне визнання наслідків анексії українськими судами видається хоча й необхідним, але радше символічним жестом. Прямих наслідків для агресора та фактичних керівників українських активів такі рішення не дають. Однак ухвали та вироки набудуть реальної сили після повернення України до Криму. Тож належна інвентаризація через суди необхідна.

Піти в Гаагу

Інший юридичний фронт проходить у міжнародних судових установах. Там Україна має значно кращі шанси отримати від Росії бодай фінансове відшкодування. 2 травня цього року Постійний третейський суд у Гаазі виніс рішення по справі за позовом 18 українських компаній і приватної особи до Росії. Більшість компаній походять із Дніпра та пов’язані з Ігорем Коломойським і Геннадієм Боголюбовим (деякі офіційно належать цим відомим українським олігархам). Приватна особа, що долучилася до позову, — Олександр Дубілет, колишній голова правління ПриватБанку.

Досі на веб-сайті суду розміщено тільки травневий прес-реліз, у якому йдеться про те, що арбітри справді винесли рішення по справі, яку слухали від 2015-го. Деталей немає. Однак українські посадові особи майже відразу розповіли про перемогу. «Росія має виплатити компенсацію в обсязі $159 млн постраждалим компаніям, а також компенсувати видатки, пов’язані із судовим розглядом», — прокоментувала рішення заступниця міністра закордонних справ Олена Зеркаль на сторінці у Facebook. Вона відповідає у відомстві за всі міжнародні судові процеси України проти РФ, які ведуть на рівні МЗС. Схоже повідомлення про присуджену українським компаніям компенсацію розмістили й на сторінці Представництва президента України в Криму. Щоправда, там зазначили цифру в понад $140 млн. Ці повідомлення навряд чи слід ставити під сумнів з огляду на заяви російських посадовців. Зокрема, член Комітету з міжнародних справ Ради Федерації Сєрґєй Цеков назвав рішення суду в Гаазі політизованим і додав, що українські компанії не виганяли з Криму, а претензії до Росії надумані.

В історії з Третейським судом у Гаазі можна передусім виділити три деталі. По-перше, українські компанії оскаржили не сам факт захоплення активів, а порушення Росією двостороннього інвестиційного договору (ДІД) з Україною. «Позивачі стверджують, що РФ порушила свої зобов’язання, які випливають із російсько-українського ДІД, шляхом ухвалення з серпня 2014-го заходів, які перешкоджали їхнім інвестиціям у розташовані в Криму об’єкти нерухомості і в результаті призвели до експропріації цих інвестицій», — ідеться в повідомленні суду.

Друга деталь полягає в тому, що це рішення може стати першою ластівкою серед багатьох аналогічних. У Третейському суді в Гаазі на розгляді ще п’ять справ за позовом українських компаній, які вказують на порушення того самого інвестиційного договору. Серед них є й державні: Нафтогаз, Укртрансгаз, Укрнафта і націоналізований ПриватБанк. Окремо відомо про справу за позовом Ощадбанку до Росії в іншій установі — Міжнародному комерційному арбітражному суді в Парижі. Там сума позову становить $1,1 млрд. Важливо те, що перелік може суттєво побільшати після першого позитивного для українських підприємств вердикту. «Нам відомо, що коло компаній, які готують аналогічні позови, стає все більшим. Заохочую усі компанії, які втратили майно в Криму, активно боротися за компенсацію втрат», — зазначила Зеркаль, коментуючи вже згадану ухвалу в Гаазі.

Нарешті третя деталь полягає в позиції, яку зайняла в цих процесах Росія. В усіх позовах у Гаазі російська сторона заявила про невизнання юрисдикції Третейського суду щодо вимог позивачів. Окрім того, РФ відмовилася призначити на власний вибір одного з трьох арбітрів, як це передбачено умовами.

Одразу після рішення на користь України розпочалися суперечки щодо його виконання Росією. За словами Зеркаль, Конвенцію про визнання та виконання арбітражних рішень підписали 150 країн включно з РФ та Україною. І якщо на території самої Росії суди можуть посилатися на статтю Конвенції, яка дозволяє не виконувати рішення, що суперечать безпеці держави, то в інших юрисдикціях таке не спрацює. Там російські юристи можуть посилатися хіба що на неналежну поінформованість стосовно розгляду справи, однак довести це досить складно. Тож метою українських компаній стануть саме російські активи за кордоном.

Водночас є інший приклад — справа «ЮКОСа» проти Росії. Колишні акціонери російської ж нафтової компанії в тому-таки Постійному третейському суді в Гаазі виграли справу на $50 млрд. І вже почали стягувати активи на виконання рішення, однак Росії вдалося оскаржити його в Окружному суді Гааги. Після цього процес зупинився. Щоправда, і поведінка росіян була іншою: вони визнали себе стороною процесу. Наразі жодних повідомлень про оскарження ухвали в кримській справі немає.

На рівні ЄСПЛ

Окремо від цих проваджень стоять дві великі справи про порушення прав людини в окупованому Криму та на Донбасі, які перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини. Нещодавно їх передали на розгляд Великої палати: рішення винесуть 17 суддів замість семи, як у стандартних справах. За словами заступника міністра юстиції та уповноваженого в справах ЄСПЛ Івана Ліщини, це не означає швидкого вердикту. Зарано також казати й про обсяг відшкодування, якого вимагатиме Україна.

«Наразі Україна не вимагає сатисфакції, це зарано. Таке питання визначатиметься на етапі розгляду справи по суті. Зараз Росія стверджує, що справа не є прийнятною та суд розглядає саме це питання. Крім того, навіть коли справа дійде до розгляду по суті, то питання сатисфакції, найімовірніше, відкладуть до рішення по суті. Так було, наприклад, із Кіпром. Тоді спершу ухвалили рішення щодо прийнятності, потім по суті й тільки потому розглянули питання сатисфакції», — каже Ліщина.

Справу «Кіпр проти Туреччини» в ЄСПЛ розглядали 20 років: із 1994-го до 2014-го. Історія цього конфлікту чимось схожа на кримську. Ще в 1974 році турецька армія окупувала третину острова, а за дев’ять років на цій частині було проголошено протурецьку невизнану державу. Ліщина зазначає, що засідання по кримській справі може відбутися наприкінці цього або на початку наступного року. Він не береться точно прогнозувати, коли чекати рішення.

Великі справи по Криму та Донбасу стосуються всього масиву порушень Росією Конвенції з прав людини. Питання майна та власності там також не оминули. У цій справі Україна намагається довести систематичність порушень Росією прав, зокрема й майнових. Окремі ж історії стають радше ілюстрацією.

«Мова про системні порушення. Держава не представляє окремих заявників. Вона каже, що системно відбуваються ті чи інші порушення. До того ж є окремі форми порушень, наприклад коли відбирали власність в українських військових та моряків. Інша категорія порушення права власності — це так звана націоналізація, яка відбулася на території Криму. Однак ідеться не про окремі випадки, а про встановлення фактів системних порушень», — розповідає Ліщина.

Водночас навіть у разі рішення ЄСПЛ на користь України постане питання його виконання. Нині в Росії почастішали випадки, коли місцевий Конституційний суд постановляє ухвали про невиконання рішень Європейського суду. На думку Ліщини, Росія може обійтися й без цих прикрас і просто ігнорувати рішення. «Немає якоїсь «Європейської виконавчої служби», яка наклала б на Путіна штраф за невиконання рішення ЄСПЛ. Це більшою мірою добровільна дія Росії», — каже він.

Водночас заступник міністра додає: випадки, коли країни певний час не виконували рішень Євросуду, були, але всі вони в результаті дійшли до виконання. Так сталося й із Туреччиною в уже згаданій кіпрській історії, й у випадку з Грецією в 1960-ті роки, коли вона навіть тимчасово вийшла з Ради Європи. Обидві країни з часом усе ж таки почали виконання присудів.

Матеріал друкованого видання № 32 (560) від 9 серпня

http://tyzhden.ua/Economics/217995