Сообщение, не относящиеся к теме

Розграбована попереднім режимом й ослаблена революційними подіями Україна стала боксерською грушею, цапом-відбувайлом, амортизатором для агресивного й знахабнілого від безкарності північно-східного диктатора.

Залишається лише з'ясувати: так було задумано? Чи нова влада просто була настільки розгублена й деморалізована несподіваним вторгненням російських загарбників, що врешті, трохи схаменувшись, змушена була вдавати із себе найправовірнішого християнина й підставляти одразу обидві щоки?

А згодом, прикриваючи своє елементарне боягузтво, на людях грати месіанську роль захисника цивілізації від диких орд?

І врешті, заплатити за все анексованою власною територією й більш ніж двома мільйонами втрачених громадян?

І це вже інше питання, що навіть це бездарне боягузтво нових українських очільників у воєнному протистоянні з ядерним монстром набагато мудріше й моральніше надутого патріотизму, військової доблесті й воєнної слави загарбників.

Зненацька українці вчергове опинилися між Сціллою конформізму й Харибдою месіанства. Відстоявши три місяці на морозі в протистоянні зі злочинною владою Януковича, вони наштовхнулися на злочинну бездарність своїх формальних лідерів, котрі не знають куди, для чого й навіщо вести свій народ.

І чи варто його взагалі кудись вести, якщо вони при владі?!

Але тут для українців виникає питання: чи можуть боягузи й нерішучі люди керувати країною, що перебуває в стані війни?!

Запитання риторичне. Не можуть!

Оскільки своєю слабкою позицією, яку одразу ж відчує агресор, вони лише неймовірно ускладнять розв'язання конфлікту. Тому чим швидше місце виконуючого обов'язки президента займе інша людина, тим швидше країна вийде з конфлікту й займеться удосконаленням організації життя своїх громадян.

Не вийшло з пана Турчинова ні ефективного головнокомандуючого, ні кризового президента. І не могло, на жаль, вийти. Крім хамовитого грубіяна-чиновника, здатного ображати на камери своїх вчорашніх соратників, ледь зайнявши високе крісло.

"Батьківщина" на чолі з Юлією Тимошенко при мовчазній згоді всієї опозиції зробили із самого початку фатальну помилку: призначили людину, яка за визначенням не може бути лідером і приймати швидкі й оптимальні рішення.

Не може людина, котра останні 20 років була в тіні харизматичного лідера й практично завалила власною бездіяльністю й безініціативністю її останню президентську кампанію – у найважчий для України час стати кризовим менеджером. Це не його вина, скоріше біда.

Але – уже не тільки Олександра Валентиновича.

В Юлії Володимирівни взагалі проблема з кадрами. Нині важко й пригадати її вдалий кадровий добір. За виключенням 2-3 чоловік. Просто досі вона вірність плутає із професіоналізмом і моральністю. У результаті – розвал власних лав.

І врешті, постає питання: чи можна людині, котра абсолютно не знає, не відчуває й не розуміє принципів організації власної команди, довіряти організацію команди державної? А якщо є, то на яких підставах? Які особисті висновки вона зробила після свого тріскучого фіаско?

Чули, що ніби зробила. Але які?!..

Олександр Валентинович – кризовий топ-менеджер країни – це один із висновків? Чи може, уже третій міністр оборони за три тижні – це теж висновок? Чи чудовий командир Майдану й потенційний непоганий мер Києва, але не секретар Радбезу Андрій Парубій – це теж висновок?

Ось і складається враження, що пані Тимошенко не тільки не навчилася на своїх помилках, але й країну нині робить заручником своїх емоційних і незважених дій. Найшвидше, вона вже нині оточила себе настільки сервільними помічниками, котрі пропонують своєму лідеру те, що їй має обов'язково сподобатися. Держава почекає.

Гаразд, інтелектуальна безпомічність і розгубленість українського політикуму, помножені на боягузтво нових керівників, в очах світового співтовариства виглядають як мудрість і відповідальність, котрі ледь не врятували світ від нової світової війни.

Але ми добре знаємо, що рішучі й професійні дії на самому початку конфлікту взагалі врятували б світ від самої перспективи постановки питання. А Україну від анексії частини її території.

Але все вже сталося.

І Україна може скільки завгодно задобрювати агресора, практично безкоштовно постачаючи на півострів електроенергію, газ та воду, як колись Європа разом із СРСР намагалися задобрити Гітлера – але агресора зупиняє лиш сила. І протидія.

Врешті, хто забороняє подальше постачання ресурсів обумовити негайним звільненням не тільки трьох командирів, а й решток усього військового угрупування разом із заблокованими кораблями, військовим спорядженням, технікою та озброєнням? Припинення ресурсозабезпечення краю вже через 2-3 дні намалює кримським керівникам переддень гуманітарної катастрофи. І Кремль одразу почне переговори з "нелегітимними" українськими офіційними особами.

Просто треба перестати боятися. Або поступитися місцем. І якнайшвидше!

Чи не так?..

Віктор Мороз, журналіст, спеціально для УП