Цитата:
Тихе болото чи затишшя перед бурею?
Після перемоги на президентських виборах Януковича, число незадоволених діями його «високопроффесійної команди» неухильно зростає. Харківські угоди, які, в обмін на міфічну «знижку» ціни на російський газ, продовжили фактичну російську окупацію української території, були лише початком масштабної здачі національних інтересів і стартом широкого наступу на права і свободи українських громадян. Прийняття податкового кодексу вивело на «податковий майдан» тисячі підприємців, своє незадоволення владою, через вуличні акції, виразили афганці, чорнобильці, інваліди праці. Молодь виражає неприйняття дій влади через наміри виїхати за кордон – у своїй країні молоді люди не бачать для себе перспектив. Соціальна політика уряду множить число людей, які цю владу просто ненавидять. Це, поки що, не виразилось в якихось активних діях, однак, не варто сумніватись, що люди готові підтримати активні дії проти існуючого режиму. А зараз вони зайняті проблемами виживання.
Спроби «проффесіоналів» подати свої дії, як «виведення країни з кризи» у створених «папєрєдніками» умовах, не викликають довіри з боку пересічних громадян. Люди бачать, що число олігархів стрімко зростає – за перший рік правління Януковича і К0 кількість мільярдерів збільшилась втричі і досягла двадцяти однієї особи. Не варто сумніватись, що продаж землі сільськогосподарського призначення, приватизація газотранспортної системи, приватизація стратегічних об'єктів в енергетиці та інших сферах збільшить кількість тих, кому «покращало вже сьогодні». Як і «покращить життя» тих, у кого воно й без того було зовсім непоганим.
Не виникало б питань, якби фантастичне збагачення окремих осіб у державі супроводжувалось загальним зростанням економіки і добробуту населення. Однак, маніпуляції уряду з цифрами, які, ніби то, мають засвідчити економічний ріст, не можуть замаскувати того факту, що ВВП в Україні не може досягти рівня 1990 року. Маємо очевидне – олігархічна економіка не може по ефективності зрівнятись з економікою колишнього СССР. Виникає питання – для чого тоді тотальна приватизація об'єктів у всіх галузях економіки? Нагадаю, що необхідність приватизації об'єктів пояснювалась неефективністю управління ними і пошуками ефективного власника. За двадцять років незалежності так і не змогли продемонструвати цю «ефективність», то може варто повернути об'єкти державі? Яка суспільству користь з того, що хтось збільшує свої статки за рахунок спекулятивних перепродаж підприємств, які працюють, в кращому разі, наполовину потужності? Чому мільйони громадян України мають спостерігати за олігархічними іграми, живучи в злиднях? Адже, побудувати власний добробут в країні, де близько 40% працездатних громадян не можуть знайти собі роботу, вдається, в кращому випадку, одному з п'яти українців.
Неефективна економіка не дає можливості вибудувати ефективну політику соціального захисту, що створює похмурі перспективи для тих, хто зараз працює (принаймні – в Україні). Тотальна корупція в країні зменшує до нуля шанси на зміни мирним шляхом – адже школу корупції майбутні чиновники проходять (чи вже пройшли) у своїх партіях. Проблема з «тушками», тобто з депутатами, які попереходили в інші фракції, чи голосують так, як потрібно політичним «опонентам» – це лише вершина «корупційного айсберга». Немає сумніву, що маючи значний фінансовий ресурс, міліцію, прокуратуру, СБУ, суди і т. п., «проффесіонали» Януковича приберуть до рук і той склад Верховної Ради, який буде сформований в результаті наступних виборів у цьому році. Маючи 9% підтримки, у свій Леонід Кучма зміг це зробити – при порівняно ліберальному своєму правлінні. То чому зараз цього не відбудеться – при 15% підтримки Януковича?
Певні шанси на зміни в Україні дає та обставина, що дії Януковича сприймаються незрівнянно більш негативно, ніж дії Кучми. Тому й число опонентів до влади, готових до активних дій, в кілька разів перевищує показник, необхідний для початку революції, та й наміри їх досить радикальні. Бути в опозиції в Україні стає модно. Ось уже, виявляється, опозиціонером стала Олександра Кужель, яка зовсім недавно була вірним соратником «реформатора всіх часів і народів» Тігіпка. А також – жіночка, яка страшним голосом волає на екрані телевізора «Україна – вперед». Хоча до цього була в найбільш впливовій опозиційній партії, але вирішила стати «ще більш опозиційною» – створила за чиєюсь (чиєю?) підтримкою новий «опозиційний» проект. Судячи з кількості реклами на недешевих каналах, в зовсім недешевий ефірний час, цей проект підтримує явно «знедолена» частина українського населення. Але цими двома «опозиціонерками» справа не обмежиться. Скільки їх ще з'явиться до і під час виборів… Треба ж комусь «розтягувати» голоси виборців, що не підтримують діючу владу.
Позачергові вибори до обласної ради на Житомирщині і вибори міського голови в Обухові показали цілу низку проблем у взаємовідносинах між опозиційними силами. На виборах міського голови Обухова переміг представник Партії регіонів Олександр Левченко. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата на цю посаду. Декларування того, що на мажоритарних округах від опозиції буде балотуватись єдиний кандидат, викликає, з огляду на це, обґрунтовані сумніви. А після виборів настане черга «працювати» з обраними «опозиціонерами» силовим відомствам, податковій, пожежній, судам. Перші ж голосування швидше всього розвіють значну частину ілюзій тих, хто всерйоз покладає свої надії на зміни в країні в результаті вже цих виборів. Хотілося б помилитися, але, думаю, суспільство побачить нові зразки підступу, продажності і зрад. В кінці 2010 року опитування показало, що 36% українців не підтримують жодну політичну силу. Зараз таких людей помітно більше, а через кілька місяців після виборів їх число може перевищити 50%. Враховуючи економічну ситуацію, зростання революційних настроїв з початку 2013 року є практично невідворотнім, враховуючи ще й те, що дії влади за ці два роки лише сприяли поглибленню кризи. До низки невирішених за 20 років проблем то Янукович, то Азаров, то Тігіпко додавали проблеми нові – у вигляді підвищення комунальних тарифів, підвищення пенсійного віку або погіршення умов для ведення бізнесу.
Зараз українці традиційно починають роботу на своїх городах, готуються дивитись Євро-2012, чогось очікують від наступних виборів. Притихла Україна. Але час спливає швидко, і кожна хвилина наближає нас до розв'язки. Вона може мати вигляд спонтанних некерованих виступів або реалізації певних осмислених сценаріїв, але те, що у повітрі витає запах грози, розуміють вже і влада і її опоненти. Кожна сторона розраховує на успіх, але всі перемогти не можуть. Виграють противники влади - з'явиться шанс (лише – шанс!) на вихід з кризи. Реалізація цього шансу буде залежати від їх осмислених успішних дій, які наразі, поки що, не проглядаються. Виграє влада – криза невідворотно поглибиться. Олігархічна економіка – це перманентна криза. Правлінню олігархів в українських (і не лише українських) умовах немає системи противаг. Для чого розвивати виробництво, якщо можна скупити землю і через кілька років вигідно її перепродати, «заробивши на цьому мільярди? Для чого економити енергоресурси, якщо на корупційних схемах можна класти собі в кишеню по півтора мільярда доларів на рік, користуючись відсутністю обліку в системі газопостачання населення? Олігархи найбільше збагачуються саме під час криз – останній період в Україні це переконливо показує. На відміну від нього, дрібний і середній бізнес, який конкурує з олігархічним, в умовах затяжної кризи занепадає і гине.
Саме тому, перемога над теперішніми носіями влади є життєво необхідна для українського народу. Поразка позбавить український народ ресурсів для боротьби з олігархами – монополізована економіка не балує своїх працівників високими зарплатами і добробутом. За двадцять років ми віддалились від восьмигодинного робочого дня і багатьох соціальних гарантій, а підвищення рівня життя – не отримали. У багатьох сферах української економіки процвітає (поки що не узаконена) система фактичного рабства. Зміни до трудового законодавства, які планує внести уряд, юридично оформлять ситуацію. Однак, процес продовжується. Занепад української економіки веде до деградації українського суспільства і до нових хвиль еміграції. Українці ідуть в найми, кочуючи по всьому світу. Кому вони залишають Україну? Чому вони залишають її без бою? Хіба Україна не варта того, щоб за неї боротися?
З огляду на сказане, звертаюсь до політичних сил, неформальних груп, окремих громадян, які проголосили своїм гаслом безкомпромісну боротьбу з режимом. Небезпека для України підняла на боротьбу людей, які до цього політикою не займались і тому не мають політичного досвіду. Існує можливість бути введеними в оману владою або просто не розібратись в ситуації. Зараз надзвичайно важливо перейти від простого декларування своєї позиції до узгоджених дій опозиції. Я маю на увазі не політичні партії – схоже, вони ще не усвідомили всю небезпеку для країни і для себе. Без широкого громадсько-політичного руху цю владу повалити не вдасться. Всі її дії говорять за те, що ніякий результат виборів не заставить Януковича передати владу опонентам, якщо це не буде підкріплено принаймні мільйонами людей на вулицях українських міст. Організувати і очолити такий рух жодна з партій не може, так само, як і домовитись між собою. Практично, проти кожного з партійних політичних лідерів налаштовані більше половини громадян України. Така обставина не сприяє об'єднанню українців, зменшуючи шанси на перемогу у боротьбі з режимом.
Надзвичайно важливо не піддатись спокушанням псевдоопозиціонерів і почати консультації непартійної опозиції ще до виборів, з метою узгодження позиції і координації спільних дій. Після виборів ситуація може розвиватись занадто стрімко, а отже – часу на це не буде. Потрібно також сформулювати основні тези, які окреслять контури нової України в економічній, соціальній, міжнародній і оборонній сферах, в реформуванні освіти і медицини. Суспільство чекає нових людей в політиці і нових ідей, тому формування тіньового уряду вже на часі. Це покаже суспільству, що є реальна альтернатива людям, які відверто засиділися у владних кабінетах (та і в опозиції). Затишшя в Україні занадто затягнулося. Воно загрожує нам великою бідою, яку доведеться пережити нашим дітям і внукам. Не можна просто пасивно чекати розвитку подій – потрібно діяти.
Микола Осіпчук
http://lelekanews.blogspot.com/2012/04/ ... st_16.html
Вход
FAQ
Поиск
...
Тем паче, что Подол - РОДИНА 
