Про маніпуляції довкола Хартії і світовий досвід розв'язання мовно-освітніх проблем.

Українська дитяча письменниця, педагог, громадський діяч, ініціаторка щорічного круглого столу "Книга на захисті дитячої душі" (до Міжнародного Дня захисту дітей), ініціаторка святкування в Україні Всесвітнього дня письменника, організаторка Всеукраїнського руху "Дорослі читають дітям", Всеукраїнської акції "Почитай мені, татку!"… А ще - мама двох дітей і захисниця їхньої рідної - української - мови. Це все про Ларису Ніцой. Нині пані Лариса відповідає на питання для нашого часопису.

Про мовні маніпуляції

"Мовне питання в нашій країні конфліктне тільки з одного боку - російськомовних громадян, які сприймають українську як ще одну якусь там мову, що плутається під ногами. Вони забувають, що в Україні живуть представники інших національностей і що мова міжнаціонального спілкування тут саме українська, бо це мова більшості, як у Франції - французька, в Німеччині - німецька, в Португалії - португальська…

А от з Хартією нас дурять. Я її прочитала. Це може зробити кожен на сайті Верховної Ради. У Хартії йдеться про захист мов меншин, і про захист державної мови там написано теж, однак цього наші "доброзичливці" ніби не помічають. Наприклад, не згадують, що національна меншина зобов'язана інтегруватися в суспільство через оволодіння мовою, а якраз про це й написано в Хартії. Інші народи давно вирішили питання з державними мовами і забули про це. У європейських країнах у школах мови меншин не вивчають зовсім. Якщо хтось хоче оволодіти мовою меншини, той іде на додаткові курси. У всіх країнах це не вважається порушенням Хартії. Франція взагалі Хартію не ратифікувала: мовляв, у французької мови своє історичне місце в європейській культурі. У Німеччині в школах, де навчаються мігранти з Туреччини виключно німецькою мовою, за перервами закріплені вчителі, які ходять між дітей і нагадують їм спілкуватися німецькою. І так у багатьох країнах. Мало того, в інших країнах за вивіски чи афіші російською мовою - великий штраф. Усе повинне бути державною, хіба якісь дуже історичні розкручені бренди залишають свої назви, але платять за це. Отак у демократичних країнах, які захищають свої державні мови".

Наслідки регіоналівського мовного закону

"Я чула думки людей, що Закон Ківалова-Колесніченка (Ка-Ка) не такий уже й шкідливий, бо він не працює. Бо ж, мовляв, не відповідає влада меншині на якийсь запит мовою меншини, наприклад, вірменину вірменською мовою. Тому можна розслабитися. Але це не так. Закон Ка-Ка діє, як повзуча інфекція - від нього більше невидимого впливу. Наприклад, усі дотичні до нього закони, тобто все, що пов'язане з мовою, ухвалюють з огляду на закон Ка-Ка, бо він чинний. Саме так ухвалили закон про вищу освіту, законопроект про освіту, та й закон про квоти на україномовний контент… І багато інших підзаконних актів чи рішень. От у Київраді була відхилена пропозиція "Свободи", щоб вивіски в Києві були державною мовою - знову ж таки послалися на Закон Ка-Ка. В Україні три мільйони з хвостиком учнів, і з них російську мову вивчає майже мільйон чотириста, понад третина. У нас що, стільки учнів цієї меншини? Ні. Чому тоді діти українців вивчають масово мову однієї меншини? Бо такі сприятливі умови для цього створює закон Ка-Ка. Я не раз зверталася в Міністерство освіти з питанням про порушення прав україномовних дітей і батьків, однак мене відсилали до закону Ка-Ка…".

Українськомовні діти у школах

"У міських школах з українською мовою навчання україномовних дітей мало. На жаль, є й сільські школи, які нащось повпроваджували собі до вивчення російську мову, хоч село розмовляє українською. Але діти виростають і вже розмовляють російською, і віддають у школу дітей, які теж вчать російську мову… Так російська витісняє українську повільніше в селі і швидкими темпами в місті. У міських школах україномовні діти підлаштовуються під російськомовних, бо їх більше. Тих, які не асимілюються, дуже мало, це діти переважно принципових українців, яких також мало. Коли мій син став приносити зі школи російські слова, я не сварилася з ним, я просила назвати український відповідник російського, а ще я пояснила, що він - "останній з могікан", якщо і ми перейдемо на російську, то наша мова просто зникне. Пояснила, що в нього історична місія перед своїм народом - зберегти його мову. Мій син-першокласник дуже серйозно поставився до моїх слів. Як і доня. Моїм обом україномовним дітям важче ведеться, ніж російськомовним, думаю, в інших та сама проблема. Ні, їх ніхто не б'є, це психологічна війна. Наприклад, доня влітку їздила відпочивати в гарні табори, зокрема в Артек. Чомусь у цих гарних таборах були діти російськомовні, а моя україномовна одна на загін. Усі російськомовні діти психологічно відпочивали, а моя дитина змушена була всім доводити, що не селючка, що не забита, не рагулька, тобто, відвойовувати своє місце серед ровесників. У кінці зміни приїздила з альбомом, у якому були надписи: "Леся, а ты оказывается кльовая девченка!" Розумієте, це був труд. Усі відпочивали, а вона трудилася одна проти всіх, щоб її визнали "кльовою", бо вона такою спочатку для них не була, бо україномовна".

Національні мови у школах Європи

"Почнемо з того, що Україна займає перше місце у світі за толерантним ставленням до мов національних меншин. Ніде у світі мови меншин не вчать коштом держави на шкоду державній мові. Влада інших країн по-різному підтримує мови меншин. У багатьох країнах мови меншин не вивчають у школах. Вважається, що держава готує освітній пакет для всіх державною мовою, а якщо хтось хоче, нехай вчить свою мову додатково після школи. От як наші діти додатково ходять на плавання чи сольфеджіо, так у Франції, Англії, Португалії, Німеччині, Італії, Чехії, Росії та багатьох інших країнах вивчають мову меншин. Є країни, переважно пострадянські, у чиїх школах працює така мовна модель: у початкових класах (1-4) половину предметів вчать мовою меншини, а половину - державною, у середніх класах (5-9) кількість предметів державною мовою поступово збільшується, у старших класах (10-12) викладають виключно державною мовою, щоб підготувати випускників до навчання в професійних та вищих навчальних закладах, мова викладання в яких - тільки державна. Так у Литві, Латвії, Естонії та інших країнах. У Канаді працює ще одна схема: у школах два уроки в день викладають мовою меншини, але фінансують їх частково уряд, а частково батьки. Вищу освіту в усіх країнах здобувають державною мовою".

Шлях до мовного питання

"Насправді, я вчитель-філолог, працювала в школі, писала, стала письменницею, потім виникло питання: робота в школі чи літературна діяльність. Вибрала письменництво, але зі школами не розсталася, пишу для дітей, багато їжджу по освітніх закладах, з багатьма дружу, освітніми питаннями володію з перших вуст. А мовне питання - це моє хобі. Останнім часом мене запрошують не тільки по школах України, а й за кордон, то в мене є завжди два побажання до організаторів: мій візит до місцевої школи і зустріч з владою щодо питання мови і меншин".

Написання книжок для дітей

"До цього мене спонукали кілька обставин. Перша - це народження донечки, яке припало на кризові 90-ті роки, коли в магазинах зовсім не було книжок. Придумувала сама. Так виникли "Пригоди Лисенятка Бума", бо доня - Леся, і я часто на неї казала Лесеня. А потім у школі на уроках зрозуміла, що мені дуже не вистачає дидактичних матеріалів - цікавих текстів, з яких не тільки можна було б навчитися правопису, а й винести якусь мораль, зробити висновок. Стала писати сама такі тексти. Є й третя причина. Коли я була школяркою, я не любила писати твори, і не вміла. Але вступила до Кіровоградського педагогічного вишу, і там мені викладачі показали, як це просто, я наче прозріла. Тоді ж я пообіцяла собі: коли вивчуся і стану вчителькою, у мене навіть останній двієчник писатиме. Так і сталося. Я працювала в Кіровоградській школі №10 (тепер Кропивницький). Які учні казки вигадували! Ми навіть свій альманах створили! Ну і я ж писала з ними разом. Отак все клубочком і закрутилося".

Чи справді діти не хочуть читати?

"Діти часто не хочуть читати - ні колись, ні тепер. Але вони читають! Читають багато! Просто вони читають не те, що пропонують дорослі. Якщо ж дитина справді не читає, нехай дорослий дасть чесну відповідь, коли він сам читав? Як правило, не читають діти нечитаючих батьків. Ну і я б порадила дорослим не панікувати. Треба з'ясувати смак дитини: не сподобалася книжка - не страшно, прочитайте іншого жанру, іншого стилю. Книжка - це як друг, як половинка в коханні. Треба знайти СВОЮ книжку, знайшовши, читати подібні, щоб дитина увійшла в смак. І швидкість тут ні до чого, смакуйте книжкою, як десертом. А потім і інші книжки прочитаються. От мій син знайшов свою книжку - це "Маленькі дикуни" Ернеста Сетона Томпсона. Я б її у дитинстві ніколи б не читала, цілими розділами написано про сліди якихось тваринок у лісі. А він малим її перечитав тричі, товстенну книжку. Тобто, в кожного своє. І те, що подобається Вам, не обов'язково сподобається дітям. Треба шукати, але вибирати не з однотипного, а з різних жанрів.

Читати в наш час особливо важливо. Ніщо так не розвиває критичне мислення, як читання. А саме критичного мислення не вистачає нашому суспільству. Людина, яка критично мислить, - приймає правильні рішення: в магазині, на роботі, в родині, на виборах. Тобто від читання залежить правильність вибору, а значить і якість життя людини. У цивілізованих країнах це розуміють, тому під програми читання в бюджети закладають кошти. Колись ми теж до цього дійдемо. Зараз головне країну не втратити".

Проблема дитячої шкільної лектури

Проблема є і варто міняти передусім підходи. Я називаю наші читанки каталогами письменників. Письменники в нас талановиті, твори - гарні, але їх у читанках і підручниках дуже багато. І ця перевантаженість підручників текстами й авторами має назву кліповість, калейдоскопічність. Що це значить? Учні не в змозі прочитати той масив літератури, що закладений у програмі. Кліп - автор, кліп - наступний автор… Учні читають не твори, а стягують в інтернеті короткий зміст твору, написаний кимось іншим. А як же насолода текстом? А як же смакування сюжетом? А як же роздуми про вчинки героїв? Виходить, як у тому анекдоті: "Я не люблю, як співає Паваротті. - А ти що, чув, як він співає? - Ні, але мені сусід намугикав". Діти не встигають читати авторські тексти. У містах зараз популярні курси для учнів. Відгадайте які? Швидкочитання. Бо інакше діти не встигнуть прочитати 18 авторів. А в Європі, Ви будете здивовані, програму будують за принципом повільного читання. Уявляєте? Там вчать за рік 5-6 авторів. Ніякої кліповості! Текст читають увесь, насолоджуючись усіма сплетіннями, сюжетними лініями, стилістикою, лексикою. Обговорюють його, сперечаються, пишуть про нього в різних стилях… Тепер про самі тексти, які залучені в читанку, - їх треба обирати обов'язково за віковим принципом. Часто наші діти читають тексти для дорослих сформованих людей, бо в нас чинний історичний принцип - починаємо з літератури давнішого періоду, а це, як правило, зрілі класики, бо ж раніше дитячої літератури майже не було, і йдемо до сучасного періоду. І виходить, що менші вчать класиків, а повинні їх учити доросліші.

У Німеччині в школах, де навчаються мігранти з Туреччини виключно німецькою мовою, за перервами закріплені вчителі, які ходять між дітей і нагадують їм спілкуватися німецькою

Мало того, в інших країнах за вивіски чи афіші російською мовою - великий штраф.

У європейських країнах у школах мови меншин не вивчають зовсім.

Виявляється, навести лад в супермаркеті під силу одній людині.

«Екомаркет». 30 грудня.

Попросила касира обслужити мене українською. У відповідь почула, що вона «нє обязана». Спробувала пояснити, що таки зобов’язана.

Розмова тривала хвилин п’ять. Я — з напругою в голосі, касирка — з обуренням, бо вона вважає, що «обязана тільки мамє с папой, а укрАінскава вона не знає, не вміє і нє обязана».

Я сказала, що я не в Челябінську і не в Самарі, щоб слухати її російську; що подам до суду, що вона втратить роботу, а Екомаркет заплатить за цю пригоду великі гроші, — і далі свої торби збирала мовчки.

Касирка, підтримана колегою з сусідньої каси, натомість так розійшлася, що спину їй не було. Я відійшла до пакувального столика, і вже звідти чула, що я «нєнормальная», «псіхічька» , «прі чьом тут Чєлябінск і Данбас» і т.ін. Хоча — підкреслюю — я не сказала жодного грубого слова і не здіймала лементу.

Вдома я подзвонила на гарячу лінію Екомаркету. Сказала, що в нас відкрили новий магазин, що він мені подобається і я хочу бути постійним клієнтом. А тоді спокійно й детально переповіла свою пригоду, назвала ім’я та прізвище касирки й попередила, що, коли справу не вияснять, — подам до суду.

Мені сказали: згідно з правилами, відповідь я отримаю телефоном протягом трьох днів. Зайшло на свято. Ніхто не відповів.

Минуло 4 дні. Я знов пішла в Екомаркет. «Моєї» касирки того дня не було. На іншій касі, інша, на таке саме тихе моє прохання відповіла: «Я нє умєю по укрАински». Я ще раз попросила, але вона вдавала, що вже не чує мене. Я тихо сказала: «Добре, навчитеся».

Ця, на відміну від першої, розмовляла ввічливо і на прощання навіть побажала мені «Харошева вєчєра!».

Вдома я знов подзвонила на гарячу лінію «Екомаркету», знов назвала прізвище касира і сказала, що й досі нема відповіді на перше моє звернення.

Відповіді нема, люди, й досі. Сьогодні вже 12 січня. А події були 30 грудня та 3 січня.

Але вчора я зайшла в Екомаркет. Побачила мою першу касирку і, внутрішньо зібравшись, звичайно, пішла з торбинкою на її касу. Черга була величенька. Коли переді мною лишалося троє покупців, я прислУхалася до розмови. І що я почула!

Від каси — правильною, гарною і такою милозвучною, що хоч на радіо її веди чи став до ілюстрування правил орфоепії — лунає: — Добрий вечір! Вам пакет потрібен? … трам-пам-пам… — З вас стільки-то. Ось ваша решта. До побачення. Гарного вечора!

А покупець відповідав російською.

Мені просто заціпило.

Але те саме повторилося з наступним, а потім ще з одним покупцем. Я слухала її мову. Там жодного русизму, жодного акценту, навіть натяку на акцент. Навіть в тому вузькому лексичному полі чути було, що ця мова в її устах звучить не штучно — це жива мова, це її рідна мова. І жодного разу вона не перейшла до російськомовного покупця на російську.

І це була та сама моя перша касирка. Та сама, котра, «нє будєт» обслуговувати українською, бо «нє знает, нє умеет и не обязана».

Я «построїла» один маленький «Екомаркет». Я радію, бо він тільки-но місяць, як відкрився, і лиш почав вибудовувати свій стиль роботи. А поряд школа — і діти бігають сюди зграйками. І от тепер українська на всіх касах «за замовчуванням». І лагідно.

Але радість моя блякне, коли думаю про ту касирку.

Що з цими людьми діється? Таке враження, що їм пороблено.

Оксана Кротюк

... вивчають циганську мову?

legionary
в чорногорських школах вивчають циганську мову?

Мало того, в інших країнах за вивіски чи афіші російською мовою - великий штраф.

У Німеччині в школах, де навчаються мігранти з Туреччини виключно німецькою мовою, за перервами закріплені вчителі, які ходять між дітей і нагадують їм спілкуватися німецькою. І так у багатьох країнах.