Судячи з того, як хвацько лідери опозиції кинулись виганяти протестувальників з будинку Київської міської держадміністрації та зносити барикади на столичній вулиці Грушевського, чиновникам Євросоюзу таки вдалось виявити закордонні рахунки й пригрозити їх власникам жорсткими санкціями. Тільки рахунки ці не Януковича чи Клюєва (їхні кошти ніхто й не шукав), а Тягнибока, Яценюка, Авакова та інших, прости Господи, «революціонерів». Сподіваємось, ніхто не сумнівається в тому, що ці високі достойники тримають свої трудові збереження аж ніяк не в гривні й не в українських банках?
Схоже, Європа думає, що блискуче вирішила наболіле українське питання й, нарешті, погасила антикримінальне повстання, що спалахнуло в найбільшій державі континенту проти донецького злочинного угруповання «Люкс». Причому – не витративши на це ані євро, а виключно коштом самого ж бандугруповання, яке трохи поділилось з галасливою та продажною українською опозицією. Врегулюванню також сприяла погроза єврочиновників застосувати візові та фінансові санкції щодо опозиціонерів, якщо вони не знайдуть способу придушити повстання й відновити в Україні легітимну владу ватажків «Люксу».
Жорстка позиція єврочиновників була спричинена, звісно, не тим, що Ештон з Баррозу захоплюються гангстерською романтикою. А тим, що барикади в центі Києва спокушають громадян Євросоюзу на радикальні способи боротьби з корупцією у власних державах і вже спровокували антиурядові заворушення в Боснії та Герцеговині й Чорногорії. Урешті-решт, було б дивним, якби єврочиновники схвально відгукувались про тих, хто в Києві кидає коктейлі Молотова в озвірілих представників влади, коли кілька днів тому такими ж коктейлями в столиці Боснії та Герцеговини протестанти підпалили президентський палац.
Треба чітко усвідомлювати, що Західна Європа буде підтримувати Януковича до тих пір, доки він добровільно не зречеться посади (внаслідок відставки, програшу на виборах, за станом здоров’я тощо). І зовсім не тому, що європейці люблять двічі засуджених. А тому, що Янукович – це легітимна влада, тож будь яка інша позиція єврочиновників не тільки призведе до посилення геополітичного впливу Росії на європейському напрямку, але й позбавить їх аргументації у випадку необхідності придушення масових заворушень у державах Євросоюзу.
Також треба розуміти, що розповіді про «європейські цінності» та «права людини» — то лише традиційний обряд, який має до політичних реалій таке ж відношення, як нафталін до виробництва тістечок. Якби всі ці єврокомісари дійсно мислили б такими категоріями, то це б свідчило лише про їх повну професійну непридатність. Оскільки, насправді, у політиці існують тільки інтереси – і нічого, окрім них.
Нєсть власть ащє нє от Бога Звісно, в Європі прекрасно усвідомлюють, що нині державна влада в Україні належить верхівці організованого злочинного угруповання «Люкс», яке до 2002 року володарювало лише в Донецькій області, але ось вже 12 років, як набуло всеукраїнського масштабу. Впродовж останнього десятиліття автору цих рядків доводилось чимало спілкуватись з різноманітними посланцями Євросоюзу та західними дипломатами, які уважно розпитували про історію становлення угруповання «Люкс», що отримало свою назву на честь елітного готелю, зведеного в середині 80-х років минулого століття на території Донецького ботанічного саду.
Місце під сонцем це бандформування виборювало під проводом першого президента Футбольного клуба «Шахтар» Аліка Грека в тяжких боях з іншими злочинними угрупованнями. Найбільш запеклим було протистояння з єнакіївською бандою братів Долідзе. Перемогу «Люкс» отримав лише завдяки зраді одного з соратників Долідзе – Юрія Іванющенка, який разом з двома підлеглими баригами, вихідцями з об’єднання «Орджонікідзевугілля», присягнув Аліку Греку та його правій руці Рінату Ахметову.
Одного з цих бариг звали Микола Присяжнюк, нині він міністр Аграрної політики та продовольства України, другого – Віктор Янукович.
До речі, з нагоди президентських виборів 2010 року в штабі опозиціонерів був виготовлений агітаційний фільм про угруповання «Люкс», у якому Януковича зобразили ледь не безжальним убивцею. Нічого подібного. Ані Віктор Янукович, ані нинішній, так би мовити, «лідер опозиції» Віталій Кличко, який у ті ж самі роки входив до київського злочинного угруповання Рибки, безпосередньої участі у вбивствах, розбійних нападах чи катуванні підприємців не брали. Причому, з однієї і тієї самої причини – обидва є неймовірно трусливими й тому для такої роботи не придатні. Їм була відведена інша ділянка: Кличко, наприклад, опікувався нелегальними обмінними пунктами валюти, що працювали «під дахом» Рибки, а Янукович разом з Присяжнюком прокручував комерційні схеми в складі злочинного угруповання Толика Зуя, згодом – братів Долідзе.
Насправді, Янукович у бригаді був на побігеньках. Неймовірно лякливий, зламаний двома ходками на зону, він справляв враження людини, що буде заповзято виконувати будь-яку хазяйську волю. Саме завдяки цій своїй запопадливості він і зробив політичну кар’єру – аж до висунення кандидатом у президенти України в 2004 році. Очевидно, тодішній президент Леонід Кучма, який ініціював політреформу, сподівався після виборів стати прем’єр-міністром при безвольному керівникові держави. Як же ж він помилявся – і щодо своїх перспектив, і щодо особливостей характеру Віктора Федоровича.
До речі, за часів Кучми ходило багато чуток, що Янукович, будучи прем’єр-міністром, начебто побив міністра транспорту Георгія Кірпу й навіть (свят-свят-свят) ледь не позбавив зубів самого керівника Адміністрації Президента Віктора Медведчука. Брехня. Ці плітки розпускало оточення Януковича з тим, щоби створити своєму патрону імідж «твердого господарника». Можна лише уявити, що було б з Віктором Федоровичем, якби він посмів не те що руку підняти, а лише підвищити голос на Медведчука.
А от самого Януковича – били. І не раз. Особливо смішний випадок трапився у березі 2004-го, коли Кучма в своєму кабінеті в присутності Медведчука відлупцював Віктора Федоровича по морді підшивками часопису «ПіК» («Політика і Культура»), який редагував заклятий ворог Медведчука, член Ради національної безпеки та оборони України (до речі – єдиний член РНБОУ, що мав кабінет у Адміністрації Президента) Зиновій Кулик.
Причиною монаршого гніву стале те, що Янукович прийшов до Кучми прохати дозволу взяти Кулика до себе радником у зв’язку з підготовкою кампанії по виборах президента. Ну, а премудрий Медведчук перед тим встиг «накрутити» Даниловича, поклавши йому на стіл грубенький стос публікацій журналу «ПіК», ретельно підкресливши ідеологічно шкідливі пасажі.
Наслідком мордобою стале те, що з верстки наступного номеру цього часопису була терміново знята моя стаття про улюбленця Медведчука Сергія Ківалова. Втім, щоби не пропадати добру, я її віддав в «Українську правду». Ось цей матеріал, який потрапив до УП через спаплюжену фізіономію двічі несудимого:
http://www.pravda.com.ua/news/2004/02/19/2998177/ Але повернімось до угруповання «Люкс».
Наприкінці 90-х до нього влились ще дві помітних постаті: прокурор Донецької області Віктор Пшонка та начальник Управління МВС України в Донецькій області Володимир Малишев. У 2003-му приєднався найближчий помічник і довірена особа Малишева, перший заступник обласного управління міліції, якому Малишев «вибив» генеральське звання (два міліцейських генерали в одній області!) Віталій Захарченко.
До речі, після «помаранчевої революції» МВС України розслідувало обставини вбивства влітку 2001 року слов’янського журналіста Ігоря Олександрова злочинним угрупованням «Люкс», оскільки, за оперативними даними, цей злочин з відома Януковича замовив Віктор Пшонка, а організацію вбивства взяли на себе співробітники міліції. Але після укладання восени 2005 року вікопомного «меморандуму» між президентом Ющенком і лідером Партії Регіонів Януковичем, всі кримінальні та оперативно-розшукові справи, де фігурували члени «Люкс», були закриті за списком, складеним у Адміністрації Президента.
Що коїли «люксівці» на теренах Донецької області можна розповідати довго та натхненно. Загальновідома історія про понад 50 трупів, які були знайдені в 2006 році в закинутих шахтах Донеччини. Але це – лише крапля в тому морі крові, яке було пролито в середині 90-х.
Саме тут, у Донецьку, до речі, було винайдено таке явище, як «тітушки». Сам термін з’явився значно пізніше – лише в травні-червні 2014-го – але ідея використання гопників для нападу на учасників масових заходів належала саме ватажкам бандоб’єднання «Люкс», передусім – покійному Василю Джарти (колишній макіївський рекетир, що в 1994 році визнав верховенство Ріната й перейшов до «Люксу» разом зі своєю бригадою). Вперше «тітушки» на вулицях Донецька з’явились 31 жовтня 2003 року, коли «Люкс» отримав завдання від Медведчука розігнати з’їзд партії «Наша Україна». Завданням гопників було закидати камінням послів іноземних держав (тому, хто поцілить у тодішнього посла Німеччини Штюдемана, наприклад, було обіцяно 50 доларів) та надрізаними пакетами з майонезом – в учасників з’їзду.
У наступному молодіжний підрозділ «Люксу» в складі спортсменів боксерського клубу ім. Єлісєєва молотками розганяв «помаранчевих» активістів у Донецьку, калічив опонентів Партії Регіонів на різноманітних мітингах, неодноразово вивозився до Києва для здійснення нападів на противників режиму.
Прихід цього бандугруповання до влади стався в 2010 році в цілком легітимний спосіб. Точно так отримували диктаторські повноваженні Лукашенко й Муссоліні, Гітлер і Дювальє – шляхом виборів. Передумов для перемоги було три. По-перше, організоване злочинне угруповання «Люкс», безсумнівно, має свій електорат на теренах Донецької та Луганської областей. Причини цього зараз аналізувати не будемо, але щонайменше 60% виборців цього регіону, дійсно, проголосували в 2010 році за двічі несудимого кандидата в президенти.
По-друге, за розпорядженням тодішнього президента Ющенка задля перемоги угруповання «Люкс» по всій Україні працював чималий адміністративний ресурс. У такий спосіб Ющенко сподівався не допустити до президентської посади свою одвічну суперницю Юлію Тимошенко.
І, нарешті, третьою передумовою стало голосування за президента Януковича чималого прошарку мешканців Центральної, Південної та Західної України, втомлених чварами між Ющенком і Тимошенко.
Втім, великої біди в перемозі Януковича багато хто не побачив – згідно з тодішньою Конституцією президентські примхи були суттєво обмежені парламентом і Кабінетом Міністрів України. Але вже 1 жовтня 2010 року Янукович оголосив, що не визнає Конституції 2004 року, згідно з якою він обирався, та буде жити за Конституцією 1996 року. А фактично – ні за якою.
На Майдані коло церкви… Те, що в розпочалось після цього – повне розграбування державного бюджету, знищення залишків правосуддя, міліцейсько-прокурорсько-податковий рекет – урешті-решт призвели до стихійного повстання народу проти угруповання «Люкс».
Власне, приводом для вибуху могло стати все, що завгодно – країна вже закипала, а перші репетиції повстання мали місце ще влітку 2013-го в Миколаївській області: спочатку в селі Чаусово-2 Первомайського району, де селяни відбивались від озброєних нападників, що намагались захопити їх землі для сина генпрокурора, Артема Пшонки. Потім – у райцентрі Врадіївка, де повстанцями був спалений райвідділок міліції після того, як бандити в погонах зґвалтували та побили ледь не до смерті місцеву жительку.
Спусковим гачком для початку повстання стало звіряче побиття учасників так званого «Євромайдану» у Києві в ніч на 30 листопада 2013 року.
Розповідь про той «Євромайдан», може, колись стане темою окремої розвідки, хоча, якби не його жахливий фінал, чи навряд вже за кілька місяців хтось би пам’ятав про це дійство. «Євромайдан» виник виключно на тлі тієї істерії, яку Янукович і Ко розгорнули з приводу майбутнього підписання з Євросоюзом угоди про асоціацію. Ця угода, насправді, становила собою лише довгостроковий протокол про наміри, готувалась бозна-скільки років (перший раз її підписувати збирався ще президент Ющенко) і мала слугувати, передусім, узгодженню стандартів на продукцію.
Але тодішній керівник Адміністрації Президента Сергій Льовочкін вирішив перетворити підписання цього документа на грандіозну піар-акцію, переконавши Януковича, що в такий спосіб він ввійде у виборчу кампанію 2015 року з іміджем євроінтегратора. По всій країні обласні держадміністрації проводили примусові мітинги на «підтримку євроінтеграційних ініціатив президента», а телебачення ледь не щогодинно розповідало про принади Європи.
Тож коли Янукович незадовго до підписання, нарешті, довідався, про зміст цієї угоди (а там було чимало досить спірних положень) і вирішив взяти паузу, цілком природно, що в дусі українських традицій на Майдані зібрались політично стурбовані та безпробудно наївні, щоби помітингувати в підтримку угоди про асоціацію. Мітингувати було тим легше, що цю акцію усіляко підтримував все той же Льовочкін (зокрема, фінансово) – хоча б через те, що перебував в стані холодної війни з впливовими противниками євроінтеграції Андрієм Клюєвим і Віктором Медведчуком.
З тим, щоби показати Льовочкіну, хто йому зрання в будку хліб кидає, а також продемонструвати електорату, що в очікуванні президентських виборів 2015 року в країні починається нове життя, Клюєв подав Януковичу ідею з показовою жорстокістю розігнати «Євромайдан» буквально за лічені години до того, як той вже розходився.
Що трапилось у ніч на 30 листопада 2013 року бачив увесь світ: озвірілі «беркутівці» пластиковими палками били лежачих, розбиваючи голови та ламаючи ребра. Навіть бунти в тюрмах не подавлялись з такою жорстокістю, яка була застосована до учасників абсолютно законного й ніким не забороненого заходу. При цьому Клюєв був переконаний, що Україна жахнеться й більше ніхто й ніде не наважиться проводити будь-які мітинги чи, тим більше, акції протесту.
Але все вийшло навпаки і вже 1 грудня в центр Києва прийшло біля мільйона людей, які вимагали лише одного – покарати садистів у погонах. Клюєв прорахувався: абсолютно не розуміючи ментальності українців він не зважив на те, що право вільно чесати язик на майданах – то є елемент побутової культури нашого народу. Неважливо, що саме вимагали євромайданівці й на чиї гроші стояли – право людей на висловлення своєї позиції є основоположним, а ті кати, хто їх за це калічив, мають опинитись у в’язниці. Ось, власне, і є єдина вимога Майдану, заради якої він стоїть до цього дня.
Ніколи Майдан не формулював жодних політичних вимог, ніколи не уповноважував ніяких яценюків-кличків-тягнибоків на будь-які переговори з бандформуванням «Люкс», ніколи не вимагав повернення Конституції 2004 року чи вступу до Євросоюзу. Майдан – це винятково аполітичне утворення, яке зібралось лише з однією вимогою – покарати бандитів. Бо який сенс міняти Конституцію, яку ніхто не виконує? Навіщо проводити дострокові вибори в країні, де відсутнє правосуддя? Кому потрібна угода про асоціацію з Євросоюзом, якщо в усіх крупних містах орудують банди «тонтон-макутів», що викрадають людей і влаштовують погроми на вулицях?
(далі буде)
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
Вход
FAQ
Поиск
Сообщение, не относящиеся к теме
? почему все носятся с этой редакцией (2004г.), что она даёт
