Цитата:
Був хлопчина, якого беркутівці хотіли скинути з даху. Його зловили на даху на Грушевського, підвісили за ногу і кажуть: "Ну що, політаємо?" Але, на щастя, не кинули.
Зате його завели в якесь приміщення, обмотали голову туалетним папером і били до тих пір, доки папір повністю не просяк кров'ю.
Потім облили його бензином і дали вибір: або ми тебе підпалимо, або ми тобі ножа в плече заженемо, або будемо бити електрошокером – вибирай. Він вибрав шокер. Як розповідали, "Беркуту" якраз видали нові шокери, і їм дуже хотілося їх випробувати.
Приїжджали хлопці не просто побиті. Їх привозили після катувань. Я коли дивився відео з 1 грудня, як на Банковій били, то видавалось, що це знущання. Але це було на порядок страшніше.
Я так люблю коли до нас хтось приіздить. А особливо коли Фюлє!
Від радості я не знахожу місця просто. Ганяю по калюжах та болоті, розмахуючи стрічками з символікою ЄС, голосно кричу: "Ура! Фюле приіхав! Європа форева!"
Я наперед знаю з ким він буде зустрічатися, що говорити, і з ким фотографувавтися. Також всім відомо, що після його візиту у Януковича поліпшується настрій: Фюлє створює йому ілюзія, що він буцімто справжній стратег, політикі неабиякий переговорник, що на певний час суттєво бадьорить кнура. Я знаю, що цей сеанс коштує гарних грошей, а украінці щирі люди - дадуть скільки тре! Аби у баті настрій був гарний.
Може досить вже влаштовувати ці євровистави, панове? Невже немає там притомного мужика щоб послати того Ф'юлє та пендалів надавати! Занадились аферисти! Наче пороблено...
Фюле був звичайним чиновником. Настільки звичайним, що чимось навіть нагадував Акакія Акакійовича, тільки в сучасній упаковці. Така собі сіра, без емоцій, без співпереживань чиновнича душа. Для нього не існували людські страждання, якщо вони не вписувалися в традиційну схему „влада – опозиція”. Влада – легітимна (а яка ще може бути влада?), тому всі її дії апріорі мають сприйматися, як правовий дороговказ.
Опозиція мусить так само не виходити за межі правового коридору, нехай би їх різали по живому. Взагалі за той час, що Фюле єврокомісарив, все його світосприйняття сконцентрувалося в дилемному тандемі „влада – опозиція”. Політика будь-якої країни для Фюле була позбавлена своїх національних рис, свого життєвого нерву. Будь-яка проблема вирішувалася просто: є влада, є опозиція і є певні правила гри. Це – як дві лінії фігур на шаховій дошці. Чорні і білі. Влада – білі, оскільки завжди починають. Не важно що: починають реформи в інтересах свого народу чи його ж тероризувати – але починають. Вся ігрова ініціатива у них.
В свою чергу можна запитати: чому ті, що починають, завжди білі? – тому що піар. Всі медіа-активи держави у підпорядкуванні білих. Точніше тих, хто починає. Тому й білі... Аж поки не стануть червоними від крові.
Фюле небагато знав про Україну. А, власне що там особливого? Ось – дошка, а ось – дві лінії фігур, чорні і білі. Білі – починають. Вони зажди і всюди починають... Тепер треба, щоби гра розвивалася в межах правового поля. Ну... У всякому випадку, щоби те, що виходить за його межі, не було так наглядно видно, як оті події на... як же ця вулиця у них називається?.. Grushevski?.. Щось таке.
Він не любив приїздити в Україну. Тут все так нервово... Ці люди, які пробиваються іноді до нього, так звані активісти... вони зовсім позбавлені дипломатичності. Відразу пхають йому якісь фотографії закатованих... При цьому ведуть себе дуже збуджено. Надто збуджено. Це не комільфо.
„Але ж у вас там радикали? Позбавтеся радикалів, і продовжуйте переговорний процес”, - спокійно відповідав їм Фюле.
„З ким? З ким продовжувати переговори!” – знову з надмірним тиском в голосі заводили своє активісти і лізли в папки за фотографіями закатованих.
Сьогодні вони знову потягнули його на Майдан.
„Чому би й ні?” – подумав Фюле. Врешті, погода була тепла, а на Майдані дійсно, стільки цікавого і екзотичного – Сочі відпочивають.
Вечірні сутінки з акварельною вологістю залили Майдан темно-синім. У свіжому повітрі різко виділялися хвойний дим і запах розпечених бочок.
Про себе Фюле відмітив, що психологічна атмосфера на Майдані змінилася; менше легковажної карнавальності, натомість стало більше схоже на військовий табір. При чому якихось явних міліарних проявів не було, у всякому випадку їх не стало більше; ні, це було щось інше. Ця специфічна наелектризованість передавалася всім присутнім на Майдані від тисяч здорових сильних чоловіків, які прийшли сюди явно не для танців і співів. Вони прийшли відвойовувати свою країну.
Також Фюле відчув і зміну відношення до нього особисто. Це було неприємним сюрпризом. Ці люди, що грілися біля своїх кіптявих бочок, поводилися все так же ввічливо, але з якоюсь специфічною, ледве відчутною відстороненістю. В окремих колючих поглядах він навіть побачив відверту неприязнь. „Що їм не так?” – в свою чергу роздратовано подумав Фюле. Він подивився на годинник; до наступної зустрічі, яка мусила відбутися тут же, на Майдані, залишалося маже година часу. Йому несподівано захотілося самому походити по цьому табору. Стати непримітним і невпізнанним „туристом”, як називали таких екскурсантів самі майданівці. Фюле коротко виклав своє бажання супроводу. Звісно, радості ця арія європейського гостя ні у кого не викликала.
Ходити самому було дійсно набагато цікавіше. Для цього правда, прийшлося позбавитися опіки бодігардів, але це було не складно.
Після цього Фюле зазирав у такі закапелки, куди б його ніколи не повели екскурсоводи. Цікаво також було спостерігати за людьми – міміка, інтонації... Зайшов у кафе на Хрещатику. Кожний другий сидів з планшетом чи ноутом. Кожний третій – з каскою, бейсбольною бітою чи респіратором. Кидалося в очі, що дівчата до підбору касок відносилися не без естетичних уподобань і носили їх з певним шармом. Коли Фюле звернувся до розгубленого молодого офіціанта англійською, бойовики за сусіднім столиком допомогли йому оформити замовлення. Кава і тістечко були досить пристойними. Фюле неквапливо пив свою каву і дивився через вікно на Майдан, наче в картинку телевізора – настільки це все було ірреально...
Після теплого кафе морозне повітря змусило рухатися більш жваво.
Ага, ось і крайня барикада. Зліва Фюле побачив велику клітку, в якій на золотому унітазі сидів прикутий зек в „піжамі”. Фюле розсміявся і, як типовий турист, дістав свою мобільну камеру – треба буде показати хлопцям в Брюсселі!
Фюле відчув легкий тінейджерський азарт: йому конче захотілося вийти за оті барикади. Він чудово розумів, що нічого принципово не зміниться, що сотні людей на його очах входили і виходили з Майдану і без будь-яких видимих проблем розчинялися у нічному Києві. У Фюле навіть появилося роздратування на оте примітивне залякування, - як діти малі, їй-богу! Зрозуміло, що їм хочеться підфарбувати свого політичного опонента, владу, найтемнішими фарбами. Це нормальна практика у всьому світі. Але ж треба мати якусь межу і не тримати європейців за бовдурів, яким можна впарити будь-які карикатурні страшилки. А то вже дійсно договорилися: міліція викрадає і катує людей!
Фюле згадав вираз обличчя сухорлявого депутата, який істерично йому це розповідав і засміявся. Несподівано він уявив собі, як буде розповідати своїм екскурсоводам про те, що відбувається за межами Майдану. Так, напевне, це єдиний варіант – прогулятися отим забороненим Києвом.
Фюле відчув появу драйву і рішуче рушив до виходу. Вартові не звернули на нього ніякої уваги. Це було так незвично...
За барикадами... та нічого там не було цікавого за тими барикадами. Буденна проза життя великого міста – машини, магазини, люди...
Пройшов метрів сто; стало дійсно не нецікаво. Особливо після колориту Майдану... Та й час вже піджимає. Треба повертатися, хватить цієї провінційної революційної романтики.
А все ж добре, що він глянув на це все своїм очима.
- А я этого кадра где-то видел...
- Которого?
- Вон, в пальто. С ленточкой.
- Эвроинтегратор, б...дь. Точно, и я видел эту рожу. Не помню где, но видел.
- В ориентировке?
- Да хер его знает, всех не упомнишь... Может, просто по ящику примелькался.
- А может из этих, из руководства?
- Точно, наверняка из руководства всем этим срачем майданным. От бы его поспрашивать. А то чё те пацаны? – дяденька не бей, я все скажу... Вот этого бы фрукта поспрошать... Ну, и что бы сразу ответил за пацанов.
- Неплохо бы...
- Берём?
- Берём, суку. Если мы его рожу узнали, значит не рядовой кадр. Только аккуратно. Глянь, что бы его не пасли. Баллон у тебя?.. Пошли.
Фюле дивився під ноги і думав, що Брюссель займає правильну позицію, дистанціюючись і від влади, і від опозиції. Бо і перші, і другі не справляли враження щирих людей. А що припинили бойові дії в центрі Києва і сіли за стіл переговорів, це вже добре. От нехай там і сидять. Якось все утрясеться. А отой радикалізм з коктейлями молотова... ну, це просто жах. І ось ці їхні „Слава Україні!” і „Смерть ворогам!” – це явно не з репертуару сучасної Європи. Тут треба буде попрацювати. Але радує, що місцеві політики, здається, так само вважають ці лозунги надмірними...
- Мужчина! Вы не подскажете...
Від темного мікроавтобуса відділилася постать чоловіка в куртці з капюшоном.
- What can I do for you?
- Заноси... ноги заноси! Скотч давай.
- На.
- Чо – на! Заклей ему морду! На...
- Тихо. Не ори.
- Так, руки завязал. Заводи, валим отсюда.
- Куда?
- Да похер... Куда-нить на природу, побазарим с терпилой. У, какой он красивый, холеный.
- Херня, сейчас мы с него лоск смоем. Его же соплями и мочой.
- Смотри, чобы он здесь не уссалася, как в прошлый раз.
- Уссытся – языком заставлю вылизывать.
- Ага, ты прошлый раз так говорил, а он ещё и обрыгал нам все тут, падла.
- Шевелится вроде? А ну, глянь. Морду разверни сюда.
- У-а, у-а! А мы глазки уже открыли! Чё такое? Чучело, ты уже очнулось? - Молодец какой... Сейчас мы тебе будем вопросы всякие умные задавать, а ты будешь нам быстро и четко отвечать. Ты поняло, чучело?
- М-м-м!.. – людина на підлозі з невимовним жахом в очах хитає головою з боку в бік.
- Так...- роздратовано, - и почему они всегда начинают из себя героев корчить? Чучело, смотри сюда. Я же тебя просто спросил, да? Не бил, заметь себе, а спросил. А ты что? Ты что, падла, хочешь показать, какой ты герой? Так я тебе покажу, что ты – никакой не герой, а обыкновенное чмо из мяса и костей. Я, сука, сделаю твоему мясу и костям больно, как ты и просил...
- М-м-м!.. М-м!..
- Нет, чучело, просил! Ты у меня, падла, просто выпрашивал, что бы я твои кости на роже перемесил с ноздрями и ушами! Ну, что, герой, готов?
Перший удар розтрощив ніс і залив вогнем все лице. Другий з хрустом зламав щелепу. На четвертому Фюле просто виключився.
- Чо, всё? Уже уехал? А как дышал!..
- Да все они герои на словах, а как в руки попадают – тут же обсираются. Ты его там не убил?
- Да нет, дышит пока. Дай сигарету.
- Опять? Задолбал ты уже!
- Да руки в кровище, не хочу в карман лезть! От же ж, блин, сигарету сраную зажлобил!
- Да ладно, на... не бухти.
- Ну? А огонь дашь?
- Окно открой.
- Да приехали уже. Выползайте, на улице покурите.
- У, какая красота!
- Доставай этого, эвроинтегратора. И снегом сразу кровищу на полу затри, а то засохнет...
- Чо, он еще в отключке? Снегом ему тоже в морду.
- О, зачухался!
- Живчик!
- Ладно, выбрось его на улицу.
- Давай, оттащим в сторонку. Бери за шкуру.
- На колени сразу ставь.
- Башкой мотает, может чего сказать хочет?
- Так давно пора бы. А ну, приоткрой этому златоусту хлебальник, может чего интересного сообщит. Зря, что ли, в иномарке за город катался?
Віддирає скотч з закривавленого обличчя.
- Ну, что, голубь? Думаю, эпоха героизма в твоей сраной жизни уже закончилася. Наступила эпоха реализма. Давай, пока язык на месте, пошевели им для своей же пользы. Кто ты? А? Кто ты, сука? Говори!
- M-m… Sorry?..
Звуки, проціджені через вибиті зуби, мало нагадували людську мову. Щось таке хрипле, з кривавою піною на губах.
- Он сказал что-то.
- Это ясно. Только я нихера не понял.
- Мне показалось, он сказал – «мусора»...
- Опа... Да он таки - герой!
- Герой? Ну, тогда лови пирожок!
Удар ногою в лице відкидає тіло назад. Плечі конвульсивно засіпалися, підкидаючи запрокинену голову.
- Сука, ботинок своей харей замазал, - наклоняється, спокійно витирає снігом кров з берця.
- А глянь, что у него там в карманах? И чё мы, кстати, сразу не посмотрели-то?
- Ага, кредитки... Евры, пацаны! – махає над головою банкнотами.
- Да хер с ними, с бабками. Документы есть какие?
- Опа... – в голосі відчувається тривожна розгубленість. – Пацаны, мы, кажется, попали... – передає ламіноване посвідчення.
- Что там? – Бере посвідчення, підсвічує собі ліхтариком і мовчки, шмигаючи на морозі носом, насуплено читає. – Бля!..
- От, сука!.. Что ж ты, падла, делал там, да и еще без охраны?
- У-у-у!.. – присідає, тримаючись за голову. – Вот это попадалово...
- Его же там сейчас искать будут...
- Будут? Да там уже всех науши поставили! Папа сейчас узнает – весь Хрещатик заставит граблями перерыть! Искать будут... Это нас сейчас искать будут!..
- Так, спокойно, пацаны! А ну, глянь, он живой ещё?
- Да пока живой...
- Надо быстро решать, что дальше делать, пока нас тут с ним не застукали.
- Да вариантов, как бы, не много...
- Много – не много!.. Нехер тут гадать! Принимаем решение и выполняем! Причем – быстро...
- Что это? – встає, напружено озирається.
В морозні тиші ледь чутно бринів далекий звук двигуна.
- К нам, кажется, гости... – вказує пальцем на проблиски фар в чорній лісосмузі.
Зі сторонни Вишеньок, неквапливо оминаючи ями, наближався невеличкий джип.
Темні фігури перевели очі на заклякле на снігу тіло. Потім, з певним зусиллям, підняли мутні погляди один до одного.
- Ну?.. – накінець видавив з себе мертвим голосом старший...
- Давай нож...
Вход
FAQ
Поиск
