Польський письменник Анджей Стасюк: “Вони там б’ються за нас”



Текст польського письменника Анджея Стасюка про Майдан для німецького журналу Die Welt:

Революціонери з Майдану збудували катапульту і бомбардували з неї міліцію. Козаки, яких ми звикли бачити як шалену кінноту, зазвичай воювали як піхота. А ще вони були фахівцями з облог. Вони будували обложні машини, які називалися гуляй-городами і слугували для подолання брам і мурів. Тепер вони будують катапульти. Зрештою, весь Майдан і вся українська революція на фотографіях, на телебаченні і в мережі виглядає як фільм жанру фентезі, змішаний з футуристичною катастрофою. Чорний дим, палаючі барикади, революціонери, вдягнені в танкові шоломофони, лижні окуляри, будівельні і мотоциклетні шоломи, військові каски, пластиковий гірськолижний захист, протигази, маски у формі черепів і маски чудовиськ, загони сноубордистів, які рушають в атаку, використовуючи свої сноуборди яку щити, розмірений бойовий стукіт по блясі, ніби у військові барабани, коктейлі Молотова, що осявають темряву, ніби комети, збудовані зі снігу барикади, які поливають водою, щоб на морозі вони застигли, перетворившись на мур. Це схоже на страхітливий карнавал, на зловісну фієсту. А з другого боку — Мордор у чорних нерухомих лавах за прямокутними щитами, які час від часу складаються в римську “черепаху”, щоби прикрити беркутівців від каміння.
Але не дай себе обдурити власним прагненням, дорога Європо. Я знаю, що ти собі уявляєш, ніби це все насправді не відбувається. Що це власне і є якийсь Мордор, якась степова Татарія на іншому континенті. Що насправді це якась там Росія, яка знову бореться зі своїми внутрішніми проблемами, тож краще не втручатися, не дражнити і не перешкоджати. Росія велика і дасть собі раду. Адже вона завжди давала собі раду. Ми ж не можемо інкорпорувати частину Росії. А то тут же викличеться якась там Калмикія, що вона теж хоче. І як би це виглядало? З усіма тими верблюдами, юртами, буддистами і пустелею. Чи Мордовія, раз уже зайшла мова про Мордор. Ми приєднали поляків і румунів — і вже трохи шкодуємо. Крім того, вони там палять покришки. У нас не палять покришок, бо це неекологічно. У нас не використовують дефіцитний бензин, щоби жбурляти ним у правоохоронців…
З Берліна до Києва — 1332 кілометри. До Рима — 1500. До Парижа — 1032. До Мадрида — 2300. За даними Google Maps. Але жодна карта не може передати і виміряти самотність, у якій опинилася цієї зими Україна. Під час Помаранчевої революції у 2004 році на Майдані тривало радісне свято, хоча зима була не менш дошкульна. З Польщі приїхали тисячі молодих людей, щоби підтримувати зміни. Поїхали найважливіші польські політики. Музиканти записували пісні, артисти влаштовували хепенінги на тему “Солідарності”. У Польщі помаранчевий колір був усюдисущий: шарфики, кокарди, шапки, на автомобільних антенах розвівалися помаранчеві стрічки. Здавалося, що революція — це веселе свято.
Нині, коли ситуація справді загрозлива, коли точиться справжня, а не карнавальна, битва, коли ллється кров і катують людей, над київським Майданом розлягається тиша. Навіть моя країна — така проукраїнська і схильна до участі в чужих повстаннях і революціях — очікує, дивиться, спостерігає. Ніби ці кілька шенгенських років привчили нас до холоднокровності й обережності. Вона не рветься на барикади, як раніше. Озирається і чекає, що скаже європейська решта. Не знаю, що сталося. Ми ніби втратили віру в сенс допомоги. Тим часом там, на Майдані, відбуваються речі набагато важливіші і страшніші, ніж у 2004 році. То що? Українцям додалося віри і сил, а в нас віднялося? Бо ми вже в безпеці і ситі? Ми вже не кричимо: “Київ — Варшава спільна справа!”? Бо нема карнавалу, тільки мороз, сморід паленої гуми, бензину, чорнота ночі, самотність і страх: нападуть — не нападуть, уб’ють — не уб’ють…
Європа — тісний континент. Якщо це взагалі якийсь континент, а не просто півострів. Відчуття самотності в такій тісноті територій, націй, міст — збочене і жорстоке відчуття. Польща відчувала повну самотність (і зраду) в 1939 році. Але це було давно. Проте досить згадати оточені телевізійними камерами Балкани. Вони були такими само самотніми — і водночас увесь світ міг дивитися, як їх віддають на поталу. Тож порівняно з 1939 роком стався великий прогрес. Прогрес збоченості і жорстокості. Ми облудно повторювали: “Та це ж Балкани, там завжди так, їм це просто подобається”. У випадку України такої облуди не може бути. На жаль, шановні пані і панове, вони там б’ються за нас. Якщо ви гадаєте, що так звані “європейські цінності” дані раз і назавжди, що це щось, що можна купити і мати, то ви помиляєтеся. Якщо ви справді так гадаєте, то краще зразу відгородити муром цей шматок суші, цей півострів чи мисок. Зробити з нього щось на кшталт гетто самовдоволення, гаданої безпеки і порнографічного добробуту. Виставити вартових і стежити, чи не наближається решта світу, щоб нас пограбувати. І житимемо так, поки не помремо від страху, ендогамії та нудьги.
Я не знаю, що сталося з цим континентом, з його енергією, відвагою, експансивністю, цікавістю, вітальністю. Ми могли пішки зайти на край світу, плисти на інший бік планети в дерев’яних шкарлупках, не більших за залізничний вагон. Так, ми робили страшні речі, але й великі. Світ дивився на цей смішний мис на краю величезного тіла Євразії і не міг відірвати очей. А нині ми самі стоїмо за вікном і з острахом визираємо з-за фіранок: чи часом хтось, боронь Боже, не почне “визнавати такі самі цінності”. І якщо таки мусить, то хай би чимдалі. Найкраще — в якомусь Мордорі. Але це не вийде. За цінності борються. Не всім можна володіти. Цінності не можна оточити муром і вартовими. Їх не можна фортифікувати, як середземноморське узбережжя від утікачів з Африки. Не можна зупинити на східному кордоні моєї країни.
За часів комунізму у нас у Польщі була така собі загадка. Запитували: “З ким межує Радянський Союз?” Відповідь була: “З ким хоче”. Те ж саме нині з Європою. Тільки Європа, на відміну від Радянського Союзу, обмежує своє сусідство. Вона відмовляється усвідомити, що цінності, які вона визнає (визнавала?), визнають і поза її номінальними межами. Вона аж тремтить від того, що так може бути, бо це означає самі лише клопоти. Вона зменшується, кулиться, ховається за фіранкою. Навіжено підраховує зиски і збитки. Вмирає від страху за свій добуток. За свій огидний спокій, непристойний добробут, гидотне самовдоволення.
Українська зима 2014 року — це європейська катастрофа. Я дивлюся на зображення з заледенілого Києва, на людей, які готові гинути за свободу, і намагаюся згадати який-небудь “європейський” порив такої ж сили за останні кількадесят років. Бачу Берлін у 1953-му, Будапешт у 1956-му, Прагу в 1968-му, Гданськ у 1970-му. Натомість якщо йдеться про оту другу частину континенту, то на думку спадає щонайбільш розпачливий протест проти загрозі свободі в Інтернеті. Це жалюгідно.