Чому ми самі


Далі ритуальних розмов про санкції та створення дискомфорту для найодіозніших фігур режиму Захід не піде

Для початку декілька психолінгвістичних зауважень у стилі Орвела. Якщо ви з внутрішнього боку барикад, не варто називати тих, завдяки кому ви на них опинились, владою. В такий спосіб ви визнаєте їхню легітимність, а отже, формально відносите себе до злочинців.

Не треба називати їх урядовцями – тим самим ви визнаєте їхні повноваження. Не треба вживати слово «парламентарі» - тим самим ви визнаєте існування парламенту. Не треба називати публіку в синіх строях і броні бійцями чи солдатами – тим самим ви визнаєте їхнє право на честь.

Не треба говорити, що країна опинилась на порозі війни. «На порозі» особовому складу не платять бойових – а саме це і означають слова Азарова про премії та квартири для правоохоронців. До речі, вживаючи це слово, варто уточнювати, про чиї права йдеться.

Не треба називати Майдан європейським, бо тієї ідеальної Європи, якій є до нього справа, - не існує. Як, зрештою, не існує й єдиного в ставленні до нас Заходу. Українське питання цілком може його розколоти, як свого часу розкололо питання іракське.

Позаминулого року Європа погрожувала нам бойкотом чемпіонату з футболу через відстріл собак, але відстріл людей її не бентежить рівно доти, доки біженці не створюють проблем для прикордонників, поліції та систем соціального забезпечення країн ЄС.

Давайте подивимось правді у вічі: охочих впроваджувати які б то не було санкції проти провідних представників українського керівництва в західних столицях немає. Це для нас ідеться про вкрадені гроші – там це називається інвестиціями. Ї їх охоче приймали і від Саддама, і від Каддафі, і від Бокаси, і від Мілошевича (звісно, це далеко не вичерпний список). Втім, справедливості ради треба зазначити, що це не врятувало їхні режими. Щоправда, про захист демократії в усіх цих випадках ішлося в останню чергу. Інакше би ми знали зовсім іншу Білорусь. Але для її сусідів стабільність набагато цінніша, ніж права людини.

Те саме можна сказати й про Україну. Особливо беручи до уваги наступне. Ті, кого прийнято називати глобальними гравцями, сумлінно працюють над відновленням оболонки біполярного світу. Наголошу: йдеться саме про створення симулякру, адже світового протистояння ідеологічних систем ніхто відтворити не намагається. Виклик переможному капіталізму теоретично може кинути політичний іслам, але поки що це радше утопія.

Адміністрація Обами тяжіє до політики обмеженого ізоляціонізму, якої волів би дотримуватись його попередник перш, ніж сталися теракти «Чорного вівторка». Статус єдиної в світі наддержави коштує в усіх сенсах задорого, і Вашингтон намагається мінімізувати видатки – зокрема, ділячись відповідальністю «за долі світу». Саме тому, до речі, мантра про неминуче загострення конкуренції з ЄС і лишається мантрою, і тому вони надалі характеризуються політичним терміном «Захід».

Такий розклад цілком відповідає інтересам Москви, яка розігрує карту відновлення імперської величі. Тож помірна конфронтація корисна для обох сторін. Імітація холодної війни, гонки озброєнь, розподілу сфер впливу – тому свідчення. Останній пункт передбачає й відновлення гри в створення буферних зон. І Україна – традиційний майданчик для такої гри. Ускладнюючим фактором тут є відсутність спільного інтересу всередині ЄС. Зокрема, євроінтеграція України дозволила би Польщі посилити балтійську «малу Антанту».

Німеччина ж, яка в силу історичних обставин після 1945 року розвивалась за «альтруїстичним» сценарієм, фінансуючи створення й розвиток ЄС, стає дедалі більше «нормальною» державою, не надто схильною ламати голову над проблемою спільного блага, надто якщо воно суперечить її інтересам. З огляду на це, якщо не відновлення осі Берлін-Москва, то встановлення особливих стосунків між ними неминуче. То навіщо ображати Кремль тиском на Банкову? Принаймні доти, доки це не видається необхідним? Питання, чи здатні євробюрократи «переперти» фрау Меркель, а надто її партнерів по коаліції (й заразом соратників Герхарда Шредера, великого друга Путіна) – питання риторичне.

Що матимемо на виході? Попри те, що для західного політикуму в цілому український істеблішмент перетворився на парій, бойкотами та точеними санкціями проти найодіозніших фігур все й обмежиться. Київ не загрожує світові релігійною війною, не створює ядерну бомбу, не підтримує міжнародний тероризм. Тож, перефразуючи Остапа Бендера, «заграница не поможет». Звісно, це не стосується східних сусідів. Утім, ця допомога буде, як водиться, ведмежою послугою.