Махновщина народила окремий стиль радянської культури. Червоноармійська джигітовка, каскадерська шабельна рубка, тільняшки зі стрічками, тачанки – це все проникло на радянські кіноекрани завдяки повстанській армії Нестора Івановича. Один із найбільш касових фільмів за всю історію СРСР – "Невловимі месники" – родом з Гуляйполя. Улюблена книга мого колишнього декана – "Чотири шаблі" – теж родом з тих країв, включно з назвами сіл – Новоспасівками та Богданівками.

До махновців радянське та українське радянське мистецтво ставилося з симпатією. Стакан самогону, цибулина, в сідло!, рубай їх синки, кулемети, забризкані червоним, степові бур'яни, хоча б коней пошкодували, гади, мама-анархія, мати порядку... Наші люди, хоч і класово несвідомі. Не те що звірі-білогвардійці.

Махно – герой-розбійник штибу Робін Гуда та інших кармелюків. Ба-бах, хрясь, двері карети відчиняються, панночко, дозвольте вашу каблучку, вона піде на потреби знедоленого люду. Ах! І панна потім у салоні пристрасно пошепки розповідає колежанкам, як він на неї глянув, і всі збуджено дихають. А в селі на вечорницях вусаті парубки те саме обговорюють – кровопивцю-урядника застрелив, доньку поміщика пограбував... Наш захисник. Месник. Народний герой.

Такі фольклорні персонажі зазвичай не вписуються в рамки ідеологій. Тому ані червоні, ані білі, ані жовто-блакитні не могли порозумітися з Нестором Івановичем.

От, візьмемо для прикладу Петербург. Червоні бачать його центром світової революції. Жовто-блакитні – столицею незалежної демократичної Росії. Білі – престольним містом, столицею великої імперії. А для махновців Петербург – це якась гоголівщина з шевченкініаною, куди тільки чорт вивезе, такий упир, котрий ссе кров з села.

Відомий махновський прапор:







Ідеал махновщини – вільна сільська громада. Відродження Січі, коли кожен козак обробляв стільки землі, скільки міг, нікому не платив податків і мав право носити зброю. Таким було махновське бачення анархії – без силових органів, без владних структур, без податківців.

Вони всіляко намагалися втілити цей ідеал у життя – ще у відносно мирному 1917 році, ще до створення власної армії. Кілька разів Гуляйпільська рада організовувала обмін з містами: туди везли продукти, назад – мануфактуру. Одного разу гуляйпільцям вдалося навіть обмінятися ешелонами з Москвою – через купу кордонів і збройних угруповань. Жодних посередників між вільними громадами, – вважав Нестор Іванович. І робив, як вважав.

Стосунки між Махном і українськими державницькими угрупованнями теж варто розглядати через призму цієї нової низової ідеології. Якщо Махно відроджував традиції Січі, то Петлюра з Грушевським – традиції реєстрового козацтва. Махно виступав за бездержавну українську незалежність – такою вона була на Запоріжжі. Він разом із колегами по спілці анархістів-комуністів так про це і казав. Недарма ж Гуляйполе було переважно заселене не німцями-колоністами і не росіянами-робітниками, а запорожцями, які осіли в степу після зруйнування Січі.

Звання "батька", отримане Махном після перших переможних битв із поміщицькими військами "реєстрового" гетьмана Скоропадського – типово низовий статус. Нестора Івановича, як колись Богдана-Зиновія, любили за удачу і справедливість. Як Хмельницький, Махно видавав універсали тим інстанціям, яким симпатизував. У Катеринославі, відвідавши музей козацької старовини Дмитра Яворницького, Нестор Іванович залишив старому охоронну грамоту.

При цій любові до козацтва і українського селянства, найвідоміший український анархіст з глибокою зневагою ставився до "українофілів", для яких головною була мова. "За мовою вони не бачать простої істини: що свобода і незалежність України поєднані тільки зі свободою і незалежністю українського трудового люду", – писав Махно у своїх паризьких мемуарах.

Починаються мемуари, між іншим, мовним зауваженням. "Я глибоко шкодую, що через причини, які від мене не залежать, випускаю цей том у світ не українською мовою, – пише Махно. – Український народ крок за кроком іде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності, і це було б важливо".

Зате в текстах Махна герої часто вживають українську, хоч і зі своєрідним правописом. "Сьогоднi ви вбиваэте мене за мою вiрнiсть своім братам-працьовникам. Цим ви викликаэте нас, анархiстiв-комунiстiв, на шлях помсти! Я вмираю за правду анархiї. Вмираю вiд рук слiпих, але пiдлих катiв революцiі. За це завтра моі товаришi вбъють вас..."

На відміну від "українствующих", які нічого не робили, крім постійного звинувачення у бідах неньки жидів та москалів, Нестор Іванович діяв. І діяв надзвичайно активно. Понад 20 поранень, туберкульоз, постійні бої, відсутність загальної та військової освіти – а він кидається із бою в бій. За талан і витривалість махновці навіть називали свого батька "характерником".

Вражає один епізод, не знаю наскільки історично правдивий – коли більшовики вкотре задумали напасти на махновців у Гуляйполі, Махно був у Бердянську, на той час контрольованому червоними. Новину про планований підступний напад йому повідомив контррозвідник зі штабу. Махно ніяк не міг встигнути. Але він устиг. Він знайшов аероплан і змусив пілота летіти в Гуляйполе. Напад було відбито.

За час бойового відстоювання інтересів південноукраїнського селянства Махно устиг повоювати з усіма силами, представленими в Україні – від білогвардійського чеченського кінного корпусу до Української Галицької Армії. Унікальна тактика Махна – кінно-кулеметні рейди на тачанках – не є вже аж такою унікальною. На возах воювали і гусити, і козаки.

Зате Махно удосконалив систему, якою успішно користувалися в різних країнах – коли військо і населення є одним і тим же самим. Удень селяни возять сіно на возах, а вночі дістають з сіна кулемет і на возах-тачанках виганяють зайд із сусідніх сіл. Ніякої влади нікому! Ми самі!

Військова сила, створена Махном, мала назву Революційна Українська Повстанська Армія. В дужках ще додавали "махновців", що, очевидно, мало свідчити – українці інших регіонів теж можуть створити свою повстанську армію.

Лад, який махновці встановлювали на звільнених територіях, був уже згадуваним ладом вільних громад. "Ми вас звільнили, – казали махновці приголомшеним мешканцям. – Тепер самоорганізовуйтеся".

Батько спробував встановити якусь цілісність підконтрольної території, проголосивши у 1919 році вершину махновського руху та української анархічної ідеології – Південноукраїнську Трудову Федерацію. Таке собі об'єднання вільних громад, яке самостійно володіє засобами виробництва, самостійно їх охороняє і самостійно обмінюється виготовленими продуктами.

При цьому анархісти не заперечували грошей. Вони дозволяли ходіння на підконтрольній території будь-яких купюр. А штампи "Гей, куме, не журись – в Махна гроші завелись", зроблені на гривнях і рублях різьбленою картопляною половинкою – просто прикол махновських сотників.

Рядові махновці зазвичай так вбачали ідеал анархії – земля, хата, родина. Криваві рубки початку 20-их – це акти селянського відчаю у боротьбі з червоним терором. За роки військового протистояння довкола Махна сформувалося військове ядро, яке було й на Січі. Раніше такі люди нудилися без походів на бусурман. Тепер їм було нудно в сімейному ліжку, вони хотіли чути хрипіння коней, лопотіння чорного полотнища, свист шаблюк і тріск кулеметів.

Сам Махно, до речі, з повагою ставився до сімейного ліжка. Перша дружина переїхала в Саратов після наступу військ Скоропадського, потім почула чутку про смерть Махна і вийшла за іншого. Наступною дружиною стала Галина Кузьменко – красива вчителька з Гуляйполя. Важко сказати, у яку з якостей Махна вона закохалася (може, саме в того Махна, який відкрив двері карети і ах!), але неприступна вчителька згодилася стати дружиною батька. З умовою – тільки через церковний шлюб.

Нестор Іванович був не проти. І було вінчання, і самогон, і життєрадісна бійка, і поцілунки, і "кілька молдавських оркестрів". Галина всіляко заохочувала молодих махновців вступати у шлюб із їхніми подругами – саме тому в Гуляйполі між походами масово гуляли весілля.

На еміграції почуття між подружжям охололи – амбіційна Галина не могла змиритися, що з гетьманші стала дружиною робітника на заводі "Рено". Але Нестор і Галина періодично зустрічалися аж до смерті батька. Їхня донька Олена втрапила в полон до фашистів у 1940, звідти її вивезли енкаведисти – в Казахстан.

Еміграційна епопея Махна – окрема історія. Румунія-Польща-Німеччина-Франція... Підпільні переїзди, шалені плани на кшталт підняття селянського українського повстання у польській Галичині. На ті часи батько був єдиною людиною, хто перетворив у життя теорії "паперових" анархістів. Можливо, саме тому зараз численні маргінальні фракції кафешантанних та аудиторійних "ліваків" обговорюють нюанси абзаців Кропоткіна, але з недовірою ставляться до Нестора Івановича.

А в Парижі 30-тих знали тільки про дві успішні спроби реалізації анархічних ідей на практиці – Запорізька Січ і Гуляйполе. Про іспанську революцію 1936 року Гемінгвей ще не писав. Іспанські анархісти тусувалися у маленькій мансарді Махна, обговорювали ідеї антимонархічного повстання і пропонували Нестору... очолити революцію.

Гімн іспанських анархістів "На барикади!" – на мотив "Варшав'янки". Їхнім прапором, до речі, був червоно-чорний:



Він відмовився. Здобуті в юнацькі роки тюремні сухоти – в московській Бутирці у 1911-ому лікар навіть був змушений вирізати 22-річному Нестору легеню – і 20 ран дали про себе знати вдалині від Батьківщини. Він не поїхав до Іспанії – і черговий розгром більшовиками анархістів описав не Махно, а молодий англієць Ерік Артур Блер, який потім узяв собі псевдонім Джордж Орвелл.

Махно ж хотів до України. Там уже не було шикарних тачанок, які колись були обов'язковим – настільки обов'язковим, що в 1910-их це вже навіть вважалося жлобством – атрибутом заможного господаря-хлібороба. Там не було уже й хліба. Селяни пухли по подвір'ях, так і не спромігшись на чергове повстання. Збереглася тільки туга за батьком і колишніми часами анархії:

"Встав би батько наш Махно,

Та не дав комуністам

Хліб мужицький відбирати

І в комуні проїдати."

Батько не хотів воювати за свободу Іспанії. Він хотів воювати за свободу голодуючої України, але був далеко від дому. У 1934 році серце Нестора Махна зупинилося. Йому було 46 років.


У Парижі Махно нібито написав пісню "Гей батьку мiй, степе широкий!/ А поговорю я ще з тобою./ Бо молодi ж моє бiднi роки/ Та пiшли за водою". Насправді ж цей вірш належить Євгену Плужнику, і написаний спеціально для повісті Валер'яна Підмогильного "Третя революція".

Третя Революція – махновський термін на означення власного чину. Після Лютневої буржуазної і Жовтневої більшовицької третя революція мала стати запорукою свободи для кожної людини, а не держави чи класу.

"Анархія – це не хаос, – казав Махно. – Це воля для кожного".

Він помер в Парижі, у липні. Так само, як і Джим Моррісон. Так само як і видатного американського поета, видатного українського анархіста поховали на кладовищі Пер-Лашез.

Але на відміну від поета, у Махна немає могили. За оренду землі на паризькому кладовищі треба платити. Тому труну з батьком спалили у крематорії, а прах замурували у Стіну Комунарів.

Періодично в Україні виникає ідея перевезти прах Махна в Україну і поховати у Києві. Навряд чи батько був би задоволений з такої офіціозної перспективи. От якби в Гуляйполі...

І наостанок. В бунтівному 68-ому, коли паризька молодь перейменовувала корпуси Сорбонни в честь Махна, один із рупорів студентського бунту Даніель Кон-Бендит заявив, що "Махновський рух – модель майбутнього ідеального суспільства".

Пройшов час. Кон-Бендит став статечним громадянином, депутатом Європарламенту. Замість Махна у бунтівної молоді з'явилася нова ікона – в тому ж таки 1968-ому починається широкий тираж Че в береті.

Махно ж залишився Махном. Про нього не знято голівудських фільмів. Його зображення не красується на футболках бухих тінейджерів. Махно поки що не перетворився на бренд, залишаючись маловідомим анархістом у світовій історії. Селянським батьком.

Луганські повстанці проти комуни, 1921 рік. Отаман Каменюка
29.08.2011 _ Дмитро Снєгирьов, "Луганський край"

Каральні функції з придушення селянських повстань брали на себе "інтернаціоналісти": китайці, мадяри, латиші... Водночас зафіксовано випадок, коли повстанський загін "у три (!!!) шаблі порубав радянський актив та розігнав виконком, спаливши справи".
Відгули основні битви громадянської війни. Демобілізовані селяни поверталися по своїх селах. При поверненні з'ясувалось, що реальність життя зовсім не відповідала тим ідеалам, за які вони проливали свою кров на братовбивчих фронтах.
Політика "військового комунізму" була неспроможна зацікавити селян у нарощуванні об'ємів виробництва хліба. По всій країні пройшла хвиля селянських бунтів.
Oсновне полум'я народної війни зайнялося у східних та центральних районах України. Соціальну базу повстанців складало сільське населення, на їх боці опинилися 70% козаків та 60% селян-середняків. Їх об'єднувало незадоволення політикою радянської влади, особливо такі моменти, як "продналог".
Празник у Легедзиному. 90 років бою черкаських селян проти комуни
Ситуацію ускладнював голод. В повідомленні Донвійськкомата читаємо: "У Ребрікові (нині Луганська обл.) можливе повстання селян через голод".
Відомі випадки, коли на бік повстанців переходили регулярні частини Червоної Армії, зокрема загін під керівництвом Сичова, який базувався у долині р.Деркул у липні-серпні 1921 р. Це була частина 1-ї Кінної армії, яка повернула зброю проти радянської влади.
"Заради того, щоби знищити загін повстанців чисельністю не більше, як 150 людей, потрібні вчетверо більші сили... уникнути зіткнень з червоними частинами бандитам дуже легко, бо вони користуються підтримкою місцевого населення та добровільними агентами-розвідниками, вони завжди поінформовані про місце знаходження та пересування частин Червоної Армії".
Повідомлялося, що від постійних переслідувань за повстанцями частини ЧА "втрачають вигляд регулярних частин, наближаючись по зовнішньому вигляду до партизанських частин".
У зв'язку з цим пропонувалося змінити тактику боротьби з повстанськими загонами.
Згідно з планом, частини ЧА повинні були розташовані на вигідних позиціях для вирішального бою, а повстанський загін під час руху повинен був постійно наражатися на атаки з тилу та флангів, тільки таким чином червоні частини змушували повстанські загони пересуватися у потрібному напрямку.
Вже у 1920-их рр. у боротьбі проти повстанців відпрацьовувалась тактика ведення бою, яка потім була використана у боротьбі з загонами УПА у 40-50 рр., але найбільш цікавим моментом є те, що цю тактику розробляв на Луганщині Д. Мєдвєдєв, який потім у 40-х роках переніс її у ліси Рівнинщини, де він командував диверсійним чекістським загоном, до складу якого входив розвідник-атентатник М.Кузнєцов.
Галерея отаманів і повстанців - від махновців до холодноярівців (ФОТО)
На Луганщині влітку 1921 р діяли загони Петренка (відомий на псевдо Петро Блискавка), отамана Каменюки, петлюрівського отамана Волохи, повстанського отамана Блохи. Основним місцем їхньої дислокації були Мітякінські ліси. Неспокійно було і в Біловодському районі - там оперували загони Черепахи та Марусі. Особливо проявили себе повстанські загони під керівництвом Варави, Марусі та Каменюки.
Загін отамана Варави діяв з квітня 1921 р. на сході сучасної Луганської області, після чого з боями відійшов до Воронежчини. Хотілося б нагадати, що частина Воронежчини, як і Білгородщини, входили територіально до складу УНР. Більшість населення складали українці, які були у 1921-1923 рр. депортовані зі своїх історичних земель у глиб Росії.
У зимові місяці 1920-1921 рр. загони Марусі та Каменюки таборували у лісних масивах в районі Слов'янська Донецької області. Перезимувавши, вони повернулися на Луганщину. Влітку 1921 р. відбувся спільний рейд загонів Каменюки та Марусі у напрямку м. Луганськ. Разом з ними діяли загони Варави.
Найбільш великим та боєздатним був загін Каменюки, основною базою якого було село Петропавлівка. Його чисельність на весну 1921 р. становила 600 шабель та 200 багнетів. У черні 1921 р. до загону Каменюки приєднався отаман Черепаха. На озброєнні загону Каменюки була велика кількість кулеметів та кілька гармат. Тоді ж було ухвалено рішення щодо рейду теренами Луганщини до р. Міус.
Біля с. Д'якове та м. Ровеньки у бою з червоними, через зраду одного з командирів, загін Каменюки зазнав дуже тяжких втрат. Від попереднього особового складу залишилося не більше 150 шабель. Після цього Каменюка відійшов до місця свого постійного базування у с. Петропавлівку.
Проти кого, у першу чергу було направлено повстанський рух, свідчать радянські документи:
"Загін на шляху свого просування знищив багато радянського активу, спалив виконком, порубав міліціонерів. Окремі загони, переслідують тільки міліцію та партійних працівників, не зачіпаючи при цьому населення". Зафіксовано такий випадок, коли "банда у три (!!!) шаблі порубала актив та розігнала виконком, спаливши справи".
Страх перед примиренням. Сучасні міліціонери досі бояться Махна
Радянська влада не залишалася у боргу. Вже у ті роки широко практикувалося виселення тих, хто підтримував повстанців. У доповідній Морозівської повітової військової ради від 16 вересня 1921 р., повідомлялося про необхідність брати заручників з місцевого населення районів, де є масова підтримка повстанців.
В одному з військових донесень того часу писалося: "Радянська влада існує лише біля лінії залізничної колії на відстані гарматного пострілу".
Ще одна чекістська оперативна довідка: " У Старобільскому районі протягом місяця ріст бандитизму..., як місцевих так і організованих банд, значно збільшився. Через це радянської влади практично не існує..."
5 березня 1921 р. загін отамана Каменюки захопив місто Старобільск під час з'їзду комнезамів (комітету незаможників) - сільської голоти, яка, на думку комуністів, мала опанувати село замість розкуркулених та замордованих заможних селян.
Під час проведення операції практично всі делегати з'їзду були знищені разом з керівництвом радянського активу. Серед вбитих повстанцями були: секретар районного комітету партії П. Нєхороший та керівник апарату ВЧК Вішневський.
На придушення повстанського руху на Луганщину були перекинуті з Росії військові частини, до складу яких входили: окремий винищувальний батальйон (командир О.Ротермель), кавалерійська винищувальна група та 3-й Заволзький (!) полк. Як бачимо, комуністи не дуже довіряли частинам, які були укомплектовані українцями чи росіянами.
Каральні функції з придушення селянських повстань брали на себе "інтернаціоналісти": китайці, мадяри, латиші, євреї, поляки.
Операцію з ліквідації легендарного українського отамана Каменюки розробляв особисто Д. Мєдвєдєв. Згідно з планом, операція мала три етапи. Перший етап - розбудова опорних пунктів, розташування військових гарнізонів по селах. Другий етап - вербовка агентури та просунення чекістів до лав повстанців. Третій етап - ліквідація самого загону Каменюки.
Лівобережні повстанці Чернігівщини й Київщини. За комуну без комуністів
Відомий випадок, коли повстанцям вдалося викрити одного з помічників Мєдвєдєва, комсомольця-чонівця, що свідчить про наявність добре організованої контррозвідки у повстанців.
8 червня 1921 р. загін Каменюки почав рейдувати теренами Луганщини. У селах Піски, Закопноє, Колядовка, Волкодавово, Новоолександрівка були знищені майже всі радянські працівники та активісти. В селі Нікіфорово Каменюці вдалося захопити три гармати.
Серед успішних повстанських боїв були й поразки. У липні 1921 р. Мєдвєдєву в районі с. Масловка вдалося розбити загін отамана Волохи. Сам отаман був вбитий, коли він разом зі своїм помічником пішли у останню шабельну атаку на ворога, що переважав у кількості.
Мєдвєдєв, згідно з планом операції, перед вирішальним боєм із загоном Каменюки, розповсюдив через свою агентуру чутки, що він поїхав на нараду до м. Бахмут. Це повідомлення приспало пильність отамана, що дозволило чекістам несподівано напасти на загін. У бою з чекістами загинуло 40 повстанців. Самому отаману разом із 28 вершниками вдалося у шабельній атаці прорвати оточення та відійти на Дон.
19 жовтня 1921 р. завдяки зраді одного з повстанців, чекістам біля Богданівського хутора вдалося оточити загін та нав'язати повстанцям важкий бій. Завдяки особистій хоробрості та вмілому керуванню боєм отаману знов пощастило вислизнути зі смертельних лещат та відійти у ліси Воронежчини.
Останній свій бій отаман Каменюка прийняв біля с. Осинове. Переважаюча кількість військ ЧА оточила загін. У кількагодинному бою загін повстанців майже повністю був знищений. Загинув і отаман Каменюка, який особисто повів повстанців у багнетну атаку. Тіло отамана, згідно з чекістською традицією, було перевезено до м. Старобільск, а потім до м. Бахмут, де було виставлено прилюдно, як факт підтвердження загибелі легендарного отамана.
Ось як характеризував отамана Каменюку Д. Мєдвєдєв: "Каменюка знався на військовій справі, був рішучим, сміливим, добре знав місцевість, мав своїх людей по всіх селах, відчував небезпеку, що дозволяло йому раз у раз виходити зі скрутних становищ".
Після смерті легендарного отамана повстанський рух було фактично придушено. Окремі повстанські загони діяли на теренах Луганщини до 1923 р., але фактично вони перестали існувати, як єдиний повстанський рух.
Джерело: "Луганський край"

стремления Нестора Махно были же преждевременны - нельзя предоставлять самоопределение неподготовленному населению(обществом никак нельзя назвать)!

run1963
а текстового варианта нет?

run1963
а текстового варианта нет?

Уже в этот период Махно опирался не только на крестьянство, но и на рабочую организацию – Союз металлистов и деревообделочников, возникший еще до революции. Союз объединял фактически всех рабочих Гуляй-Поля и ряда окрестных предприятий (в том числе мельниц). В июле профсоюз, в соответствии с анархистской доктриной, стал превращаться в производственно-распределительную организацию. 17 июля было решено обсудить возможность приобретения собственной пекарни, а также "поручить заводским комитетам выяснить составлением списков сколько кому из рабочих, состоящих членами профсоюза, нужно товару и топлива и обуви, и в какой сумме могут внести денег впредь до получения означенных в сем предметов".

4 октября профсоюз возглавил Махно, который своевременно оценил важность синдикалистской организации для решения сложных социальных проблем. Уже 7 октября под его руководством обсуждался конфликт на металлургическом заводе Кернера ("Богатырь"). Администрация считала возможным поднять зарплату всем категориям рабочих на 50%, а сами рабочие настаивали на дифференцированном подходе, при котором зарплата поднимается на 35-70% разным категориям для сближения уровней оплаты. После переговоров с представителями профсоюза М. Кернер согласился на их условия.

Махновский профсоюз приобрел в районе большой авторитет. В октябре работники мельницы "Трищенко и компания", не состоявшие в профсоюзе, обратились к организации с просьбой "о понуждении владельцев мельницы" к прибавлению зарплаты. Вероятно, у Махно, совмещавшего руководство профсоюзом с лидерством в крупнейшей местной политической группировке (притом вооруженной), были свои методы "понуждения" предпринимателей к соблюдению прав рабочих в условиях растущей инфляции. Но использовать такие методы в пользу работников, не входящих в профсоюз, Махно не собирался. "Профбосс" помнил об интересах своей организации и демонстративно отклонил просьбу работников мельницы Трищенко на том основании, что они не вступили в профсоюз. Таким образом, Махно стимулировал рост рядов – для того, чтобы пользоваться его покровительством, рабочие должны были войти в организацию. Дело рабочих мельницы Трищенко подтолкнуло Махно к тому, чтобы сделать членство в Союзе обязательным, а сам профсоюз превратить в орган, который в cфере социальных вопросов может отдавать распоряжения администрации. 25 октября (в день большевистского переворота в Петрограде) в соответствии с решением собрания рабочих от 5 октября правление профсоюза постановило: "Обязать владельцев названных мельниц производить работы на три смены по 8 часов, приняв через профессиональный союз недостающих рабочих. Рабочим, не состоящим членами профсоюза, вменить в обязанность немедленно записаться в члены Союза, в противном случае они рискуют лишиться поддержки Союза". Эта синдикалистская реформа почти ликвидировала безработицу в районе и усилила организационную опору махновского режима. Был взят курс на всеобщее введение восьмичасового рабочего дня.

Если предприниматели вступали в конфликт с новым режимом, то Земельный комитет, подчинявшийся Совету, мог лишить их права собственности. Так, одна из мельниц была передана Земкомом в аренду частным лицам с условием осуществления ее ремонта и ритмичной работы[66].

В декабре 1917 г. Махно, занятый другими делами, передал председательство в профсоюзе своему заместителю А. Мищенко. Иногда мнения Махно серьезно расходились с позицией других лидеров профсоюза. Уже 31 октября, когда стали сказываться первые результаты синдикалистской реформы, Махно предложил отправить часть рабочих во временные отпуска из-за нехватки работы. Но правление Союза отклонило это предложение, высказавшись за сокращение рабочего дня и категорически постановив: "До конца войны никаких расчетов (то есть увольнений – А.Ш.) не допускать". Вообще ситуация в рабочем движении Гуляй-Поля была относительно демократической. Часть рабочих критиковала правление Союза за порядок расходования средств (большинство поддержало Махно), важнейшие решения отдавались на рассмотрение рабочих, хотя Махно и правление предварительно высказывали свое мнение. Так было, например, при обсуждении вопроса о предложении Александровского союза металлистов войти в его состав. Махно не хотел терять самостоятельности своего союза: "Относясь к этому предложению отрицательно, так как это убьет самостоятельность союза, правление находит необходимым отстаивать этот вопрос на обсуждении объединенного собрания рабочих". Махно в соответствии с его представлением об анархизме обычно игнорировал указания "вышестоящих" организаций. 10 октября при рассмотрения спора с администрацией Махно отказался учитывать решение арбитражного суда в Екатеринославе.

В условиях, когда буржуазия выводила капиталы из страны, когда конфликты хозяев с рабочими парализовывали производство, рабочее самоуправление давало последний шанс стабилизировать экономику. Представители фабзавкомов ездили за материалами в Александровск. Но первый опыт был неудачен – получить необходимые материалы не удалось. Экономический хаос был естественным результатом распада единой социально-политической системы. Восстановить утраченное единство можно было двумя путями – насильственным восстановлением государственного контроля за обществом либо усилением прямых, не опосредованных государством связей между трудящимися. Махновцы пытались идти вторым путем, действуя в духе синдикализма.

В условиях развала хозяйственных связей в стране важной задачей Совета стала организация прямого продуктообмена с городами, тем более, что это соответствовало идеям анархистов о сотрудничестве рабочего класса и крестьянства в обход государства и капиталистов. Организаторы продуктообмена собрали муку для рабочих и крестьянские заказы на мануфактуру и другие промышленные товары. Вагон с мукой под охраной отправился в Москву, где, по утверждению Махно, рабочие Прохоровской и Морозовской фабрик с удовольствием обменяли его на вагон промтоваров. Ко всеобщей радости вагон с мануфактурой отправился назад, но тут начались неприятности. Махно вспоминает о злоключениях мануфактуры: "Но по дороге заградительные отряды продовольственных правительственных органов ее задержали и направили в Александровск, в продовольственную управу, на том основании, что непосредственно, дескать, без разрешения центральной советской власти нельзя делать никаких товарообменов крестьян с рабочими". Возмущенные крестьяне и рабочие Гуляй-Поля требовали немедленного военного похода на Александровск, но махновский Комитет защиты революции сначала послал угрожающую телеграмму. Она возымела действие – на следующий день вагон стоял на станции Гяйчур близ Гуляй-Поля. Местные жители решили продолжать продуктообмен.

Ранней весной оживилась аграрная реформа – нужно было успеть провести передел к началу сева. Преобразования проходили мирно – их принципы были определены еще осенью, вооруженный перевес был на стороне реформаторов. Получив землю, некоторые бедняки и батраки не могли или не хотели наладить самостоятельное хозяйство. Им анархо-коммунисты предлагали объединиться в коммуны, под которые к тому же отводились помещичьи усадьбы. Несмотря на общность имущества в коммуне, ее члены имели отдельные квартиры, где могли уединиться.

Домашнее хозяйство можно было вести как отдельно, так и коллективно. Если человек желал готовить себе отдельно от коллективной трапезы, он имел на это право, но должен был предупредить заранее. Все важнейшие вопросы в коммуне решались общим собранием. Планировались педагогические эксперименты по методике испанского анархиста Ф. Ферера. В 4-х ближайших к Гуляй-Полю коммунах (кооперативах) состояло от 50 до 200 человек. В одну из них записался и сам Махно и работал там по два дня в неделю.

О структуре коллективных форм сельского хозяйства в этом районе можно судить также по уставу кооператива хутора Очереватого, который был принят весной 1918 г. Численность кооператива была ограничена 40 рабочими руками, приоритет при вступлении принадлежал семейным людям. Устанавливалось, что "вступившие лица в кооператив обязаны добросовестно выполнять работы, каковые на них возложены". До урожая члены кооператива должны были работать бесплатно, но от Совета они получили ссуду. Работники выбирали президиум кооператива из трех человек, который был ответственен перед членами кооператива и перед Советом. "Если президиум или отдельные члены его будут в чем замечены, то члены ко-ва вправе переизбрать во всякое время". Президиум был коллективной администрацией кооператива с широкими полномочиями: "Лица, вступившие в ко-в должны всецело подчиняться старшему товарищу, который будет избран членами ко-ва в президиум". "Если окажутся такие лица, которые не пожелают подчиняться старшему, то президиум вправе рассмотреть это дело и уладить конфликт”, или передать его на рассмотрение Совета. Таким образом, участники страховали себя от произвола администратора и даже коллектива, предусматривая систему третейского разбирательства. В случае выхода члена из кооператива он получал расчет как работник по усмотрению президиума и Совета. Предусматривалось также содержание по болезни семьи больного до трех месяцев в размере, определяемом собранием. Инвентарь, скот и продукты поступали в коллективное распоряжение кооператива, но под контролем Совета. Кооператив нес ответственность за сохранность инвентаря. В случае ликвидации кооператива он должен был вернуть Совету весь полученный от него инвентарь. Первоначально авторы проекта устава считали, что скот должен находиться в распоряжении семей, но затем от этого положения отказались – кооператив почти ничем не отличался от коммуны. Провозглашалось, что "все члены кооператива не имеют никаких особых прав и прислугу".

Первоначально семь семей – организаторов кооператива претендовали на земельные участки общим размером в 300 десятин, но такого количества земли им получить не удалось. В их распоряжение было передано 193 десятины. Тоже неплохо. Сначала члены кооператива требовали выселения с хутора крестьян, которые отказались вступить в кооператив, но и от этого требования пришлось отказаться. Махновский режим отрицал любые привилегии, в том числе и для общественных форм, близких ему идеологически. Кооператив принял на себя обязательство платить налоги обществу. Общинное крестьянство отнеслось к коммунам и кооперативам спокойно – выступления против этого опыта на сходах успеха не имели.
***
Рабочие привыкли к тому, что либо предприниматель, либо государство должны платить им зарплату и организовывать производство: "Некоторые заводские комитеты пытались выяснить в штабе и в "военно-революционном совете", будет ли выплачено жалование рабочим и когда...", – вспоминает Щап. В ответ на аналогичный запрос железнодорожников Махно отвечал: "В целях скорейшего восстановления нормального железнодорожного движения в освобожденном нами районе, а также исходя из принципа устроения свободной жизни самими рабочими и крестьянскими организациями и их объединениями, предлагаю товарищам железнодорожным рабочим и служащим энергично организоваться и наладить самим движение, устанавливая в вознаграждение за свой труд достаточную плату с пассажиров и грузов, кроме военных, организуя свою кассу на товарищеских и справедливых началах и входя в самые тесные сношения с рабочими организациями, крестьянскими обществами и повстанческими частями". Итак, Махно предлагал рабочим перейти на режим полного самоуправления и самоокупаемости. При этом на них накладывалась повинность обслуживать армию за умеренную плату.
***
В отличие от рабочих крупных производств, которые не могли развернуть производство из-за отсутствия сырья и рынков сбыта (и то, и другое было отрезано фронтами), сапожники, пищевики, рабочие по коже и другие труженики небольших производств, ориентированных непосредственно на индивидуального потребителя, быстро встроились в предложенный махновцами “рыночный социализм” (махновские идеологи не считали возникшую экономическую модель чем-то законченным). В этих отраслях снижалась безработица (работники по коже смогли ее и вовсе ликвидировать) – постепенно расширялись масштабы обобществления производства – в начале декабря, например, пищевая промышленность полностью перешла в руки рабочих. В то же время в районе сохранялся и частный сектор в промышленности. Так, даже в Гуляй-Поле на заводе сохранялась прежняя администрация, которая вела постоянные переговоры с профсоюзом. Труд рабочих оплачивался мукой с близлежащей мельницы, отношения с которой были установлены профсоюзом.
***
Пока распределительные механизмы будущего еще не были налажены, необходимо было жить в условиях товарно-денежных отношений. Но каких – в городе с разной степенью легальности ходили "керенки", "совзнаки", казначейские билеты Деникина, Петлюры, Скоропадского и т.д. Это обстоятельство, однако, не смущало, а воодушевляло махновских "экономистов". "Путь к свободе" писал, например: "Разве нельзя людям разрешить финансовый вопрос, когда денежные знаки имеются в громадном числе?". Cледуя этой наивной логике, махновцы разрешили хождение любых денег. Возможно, это согласовывалось с анархо-коммунистическими планами Махно об отмирании денег посредством их обесценивания. Впрочем, рынок не был парализован, в Екатеринославе буйным цветом расцвело кооперативное движение. "Совзнаки", правда, принимал только кооператив "Продовольствие и культура".

Лівобережні повстанці Київщини і Чернігівщини: їх порівнювали з Махном
Олександр Ясенчук http://www.istpravda.com.ua/articles/20 ... iew_print/

"Загін увійшов у самісіньке гніздо бандитів - село Зазим'я. І тут у бою наш батальйон разом із командиром поліг смертю хоробрих". Насправді селяни знищили чекістів без бою - впустили їх, оточили, запропонували здатися, а потім постріляли. Врятувався лише один боєць.
"Вкрилася тоді Україна курявою повстанських доріг... Отамани, отамани... Вони любили життя, ці незвичайні люди, готові вмерти за волю. Вони мусили ходити в атаку, бо не любили ходити в ярмі", - написав у своїй книзі "Залізом і кров'ю" сумський історик Геннадій Іванущенко про українську революцію та війну за незалежність 1917-1920 рр.
Свою думку про отаманів має відомий український історик Ярослав Тинченко:
"У більшості це був елемент деструктивний і ворожий будь-якій державницькій ідеї, їх не можна ототожнювати із визвольною війною 1917-1921 рр. Це була їх власна війна. І ми можемо розглядати цих отаманів як воїнів ще одного фронту, але далекого і від білих, і від червоних, і від жовто-блакитних. Вони б ні з ким так і не змогли ужитися".

Одним із чернігівських отаманів був Демид Ромашка, уродженець с. Ярославка Козелецького повіту (тепер - Бобровицького району). 1919 року він підняв місцевих селян на боротьбу із Білою армією генерала Денікіна.
У ті часи денікінці, які захопили ледь не всю Україну, почали відновлювати дореволюційні порядки: як економічні, так і гуманітарні. У боротьбі проти повернення землі поміщикам об'єдналися червоні партизани і петлюрівці, до яких належав Демид Ромашка.
"На Чернігівщині повстанський рух підживлювався близькістю фронту, - пише київській історик Михайло Ковальчук. - Тероризоване безчинствами білогвардійських військ, сільське населення Остерського, Козелецького й Ніжинського повітів співчувало й активно допомагало повстанським загонам, що діяли у прифронтовій смузі. Так, станом на 23.08.1919 р. у загоні Демида Ромашки нараховувалося 2500 осіб, мав 4 кулемети. Горіла тоді земля під ногами білогвардійських офіцерів".

Радянський агітаційний плакат, направлений проти отамана Ромашки. На малюнку солдат Червоної армії, що має виразні монголоїдні риси (Башкірська дивізія), б'є супротивників, котрі одягнуті як заможні селяни
Існує припущення, що саме своєму земляку Павло Тичина присвятив вірш:
"На майдані коло церкви
революція іде.
- Хай чабан! - усі гукнули,-
за отамана буде".
Проте у цьому варто сумніватися, адже вірш датований 1918 роком.
На початку 1920 року після перемоги над білогвардійцями і перемир'я з червоними отаман Ромашка знову почав війну з радянською владою.
"Цьому рухові властива партизанська тактика лісової війни, зв'язки з петлюрівським керівництвом, сувора дисципліна. Сферою впливу та дiй отамана Ромашки стали південь нинішньої Чернігівської області і прилегла до неї лівобережна Київщини - сучасні Остерський, Козелецький, Бобровицький, Броварський районі
У 1920 р. чернiгiвськi бiльшовицькi газети скаржилися, що довкола сіл Нова і Стара Басань (нинішній Бобровицький район Чернігівщини - ІП) не мiг з'явитися жоден представник радянської влади. Ромашкiвцiв було багато, але дiяли вони пiдпiльно, як і махновцi", - пише у своїй книзі "Золота очеретина" краєзнавець із Броварів Володимир Гузій.
Тоді загiн Ромашки напав на Бровари, Гоголiв, Русанiв (і ще до 20 населених пунктів). Гинули комуністи. На той час у Бобровиці відбулася спроба повстанців "вибити" 6 мільйонів карбованців з торговців-євреїв на продовження боротьби. Останні відмовилися сплачувати таку контрибуцію, в результаті від рук повстанців загинуло більше 30 заручників-євреїв.
"Добив" містечко начальник місцевої міліції Шиян, котрий, користуючись своєю владою та страхом місцевого населення, повністю пограбував бобровицьких євреїв.
У ті часи вся південна частина Козелецького повіту була в руках отамана Ромашки, котрий відкрито виступив проти радянської влади... "Стан серйозний, сил для боротьби немає. Гасло банди: "В єднанні українців - сила" (Повідомлення інформаційно-інструкторського відділу НКВС від 18 серпня і 20 жовтня 1920 р. за звітом штаба військ Харківської округи).

Про успіхи отамана в боротьбі з червоними свідчить той факт, що в радянських агітаційних віршиках Ромашку порівнювали з Тютюнником та Махном:
"Що такеє?... Коммуністи
Тут наводять вам руїну?
Комісари та чекисти
Баламутять Україну?
Ми їх знаєм!
Наші батьки,
Наші славні отамани,
По весні, набравши сили,
Зададуть їм прочухани!
Ви чували про Ромашку,
Про Тютюнника, Махно?
Ми зійдемся всі докупи
І стоятимем в одно..."
До речі, під час партійної конференції у Києві Української комуністичної партії (боротьбистів) деякі делегати розповідали, що однією з причин невдалої агітації є те, що народ йде за такими, як Ромашка, а не за ними.
Навесні 1920 року розпочався наступ польсько-української армії, який викликав значне посилення селянського руху.
З документів: "(Ромашка - автор) підтримував таємний зв'язок з Петлюрою, хоча повстанці його загону, ведучи боротьбу з Червоною армією, не визнавали Петлюри і поляків, відмовляючись від переговорів з ними", - йшлося в донесенні ЧК у червні 1920 р.
Селянські повстання 1920-го
До Зазимського повстання (весна 1920 р.) приєднались мешканці сусідніх сіл Літки, Требухів, Погреби. Причиною повстання стала відмова селян на спроби комісарів 12-ої більшовицької армії реквізувати сільських коней для потреб армії (це неминуче призвело б до неможливості сільгоспробіт і, відповідно, голоду).
Постання тривало близько місяця. Зброєю їх підтримав отаман Ангел.
У селі Зазим'я (нині воно сусідить із столичною Троєщиною), оточеному на той момент паводковими водами Десни, селяни знищили прийшлий загін Чернігівського ЧК - загинуло близько сотні чекістів. Село стало найсхіднішою точкою, зайнятою українсько-польським військом.
У Літках вмилися кров'ю карателі з Київської ЧК під орудою комбата Шпаківського. Незабаром до повстання приєднались мешканці містечка Бориспіль. Тим часом червоні підтягли до фронту свіжі регулярні частини, зокрема Башкирську кавалерійську бригаду, яка славилася варварським ставленням до ворогів та населення ворожих територій.
Зазим'янці спершу відбили кінну атаку башкирів, порозкидавши по полю замасковані густою травою борони:
Про те, як у 1920 році аналогічну тактику проти червоної кінноти вжили повсталі черкаські селяни, читайте тут
11 травня 1920 року, отримавши артилерійське підкріплення, Башкирська кавалерійська бригада зайняла село, а через деякий час - інші повсталі населені пункти.
Зазим'я було спалено, і повстанці, що залишилися живі, відступили на правий берег Дніпра, де приєднались до війська УНР.
У Літках розстріляли до сотні повстанців, пізніше, на додаток до розстріляних, багатьох із його учасників репресували. Найбільше постраждали бориспільці: було спалено понад 500 дворів, розстріляно декілька сотень повстанців. За розповідями очевидців, усіх чоловіків, що залишилися у селищі, вишикували в колону і розстрілювали кожного п'ятого.

Свято-Воскpесенський храм (УПЦ МП) у Зазим'ї - його стіни досі носять сліди від куль 1920 року. Фото: uk.wikipedia.org
Ось як про це розповідав старий досвідчений чекіст Гончар у газеті "Молода Україна" (2 серпня 1967 р.):
"Значної шкоди тоді завдавала зграя отамана Ромашки з 500 чоловік. На її придушення вислали загін з 96 бійців на чолі з командиром і комісаром військ губЧК.
Загін увійшов у самісіньке гніздо бандитів - село Зазим'я. І тут у бою наш батальйон разом з командиром поліг смертю хоробрих (насправді селяни знищили чекістів без бою - впустили їх у село, оточили, запропонували здатися, а потім постріляли - автор). Врятувався лише один боєць.
На село повели наступ регулярні частини Червоної армії, навіть застосовувалася артилерія. Село було взято, бандити були знищені. Керівник повстання не встиг утекти і наклав на себе руки, кинувшись у колодязь".
16 травня башкирські кавалеристи були направлені на облаву проти загону отамана Ромашки.
Як свідчить "Літопис дій башкирської кавалерійської бригади на польському фронті", в районі села Озеряни банда була розгромлена, захоплено один кулемет, 150 озброєних людей, багатьох було порубано. Тут полки бригади поповнилися захопленими кіньми.
Загін був розгромлений, але не було знищено отамана. Через деякий час він знову гуляв по Козелеччині, наводячи страх на більшовиків.
Але не так тії вороги, як добрії друзі. Степан Шуплик, земляк отамана (навіть більше - його кум!) для боротьби із загоном Ромашки та щоб реабілітуватися перед радянською владою, адже він теж починав свій шлях у загоні Ромашки, через ЧК організував власний загін, який діяв аж до 1922 р.
Це Шуплик "ризикуючи життям, пробивався в бандитські кубла і нищив бандитів". Після революції "працював у радянських установах". А в роки війни опинився в партизанському загоні колишнього секретаря обкому Федорова і став "партизанським поетом - дідом Степаном". Згадував у віршах і своє "ромашківське" минуле, своїх басанських земляків:
"Бив бандитів, бив я гадів
З щирим почуттям".
Згідно з архівними даними (ЧОДА Ф. 5080, оп. 1, спр. 3), отаман загинув від рук чекістів 8 липня 1920 року. Принаймні про це стверджує "Протокол огляду Демида Остаповича Ромашки, уродженця с. Ярославки Козелецького повіту". "Два наскрізні рани від куль у голову і лице, несумісні з життям".
Незнищенний Ромашка
Натомість Володимир Сідак у книзі "Національні спецслужби в період 1917 - 1921 рр." називає Ромашку "полковником" і вказує на його зв'язок з керівництвом УНР.
У розвідчому звіті ППШ від 22.09.1921 р. зазначається: "25 серпня в районі Ніжин - Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один iз більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців.
28 серпня відділ Ромашки захопив ст. Кобижча, а біля ст. Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг "Другий червоний командир" з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою "Друга дика дивізія".
Важко сказати, чи це правда. Але пізніше спробуємо розібратися.
Олександр Ясенчук
Журналіст, краєзнавець, громадський активіст (Чернігів)

Страх перед примиренням. Сучасні міліціонери досі бояться Махна
15.07.2011 _ Олександр Ясенчук

Чернігівські міліціонери вшанували загиблих у бою з махновцями 90 років тому радянських міліціонерів і російських червоноармійців. При цьому селянських повстанців називали не інакше, як "бандформування"...
"29 квітня 2011 року, чернігівські міліціонери, бійці внутрішніх військ та представники районної влади вшанували у Гоголівському сквері, що у Ніжині, міліціонерів, які загинули 90 років назад від рук махновських бандформувань" - так повідомили офіційні видання.
Насправді ж очільник обласної міліції Олександр Михайлик, перший заступник міністра МВС Леонід Зима, керівник УМВС у Чернігівській області Олександр Михайлик, міський голова Михайло Приходько, голова Ніжинської РДА Володимир Другаков та інші "служиві люди" вшанували загиблих ніжинських міліціонерів та червоноармійців-росіян із продзагону. На мітингу виступав депутат Ніжинської міської ради Анатолій Походня, дід якого залишився живим після того бою.
У свій час публіцист Віктор Рог написав: "Сьогодні на чорних "Мерседесах" їздять ті, батьки яких їздили на чорних "Волгах".
Тож правду про ті події ми й пропонуємо Вам, шановні читачі.
Ответ большевику Дыбенко
Большевику не веря,
Кричали все в одно:
"Не ври, как сивый мерин,
Мы все идём к Махно!"
Поезія Нестора Махно
За радянську владу без комуністів
Напередодні у журналі "Моменти" (додатку до офіційної газети МВС України "Іменем Закону") з'явилася стаття журналіста Олександра Іващенка "Поле міліцейської слави", яка розповідає про той давній бій.
"Тієї пам'ятної весни 1921 року плани угруповання махновців, які рвалися до Чернігівської губернії, були набагато ширші, ніж одноразові розбійні напади. Їхньою основною метою було захоплення Ніжина, а разом із ним - розташованих там армійських складів, у яких зберігалося чимало зброї та боєприпасів.
Захоплення ніжинського арсеналу, - пише Олександр Іващенко, - потопило б у вогні і в хаосі всю Чернігівську губернію. Хто нині може знати, скільки сотень, тисяч людських життів було врятовано того квітневого ранку під Дорогинкою?"

Сучасні міліціонери досі вважають легендарних махновців ідейними ворогами
1 березня 1921 року зусиллями більшовицької влади на Чернігівщині розпочався "продовольчий місяць" - продовження політики продрозкладки, системи заготівель сільськогосподарських продуктів, введеної рішеннями Раднаркому.
Ця система зобов'язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті та господарські потреби) хліба та інших продуктів. Тож і не дивно, що на початку 1921 року до Нестора Махна прибула делегація селян від декількох повітів із проханням "відвідати" їхні краї.
"У квітні 1921 року загону Феодосія Щуся, що налічував 500-600 шабель і 90-100 тачанок, - пише чернігівський історик Євген Населевець у журналі "Сіверянський літопис", - вдалося пробитися на Чернігівщину. За підрахунком місцевих селян, його кількість збільшилася до 1000 осіб. Багато бійців було вдягнуто у червоноармійську форму, що вводило в оману супротивника.
Бойовий шлях загону проліг по багатьох населених пунктах південних повітів Чернігівської губернії, де нищилися установи радянської влади, комуністи, комнезамівці. Мало не в кожному селі селяни передавали махновцям протоколи сільських зборів із резолюціями про повну підтримку їхніх дій.
Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та ЧК. Губернською військовою нарадою був розроблений план протидії махновцям, яким передбачалося відстояти артилерійські склади у Ніжині і не допустити з'єднання загону Щуся із загоном отамана Галаки, що діяв на Городнянщині.

Махновці. У безкозирці - Щусь
Начальник губернської міліції запропонував начальнику ніжинської міліції Точоному виступити із загоном міліції на с. Дорогинку, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки.
У Ніжині був сформований загін у складі близько 150 осіб: з ніжинської повітової міліції - 40 піших і 15 кінних, а також з продовольчої роти 90 червоноармійців - вихідців з Росії. Очолив його начальник повітової міліції Н. Точоний. Усі бійці загону були озброєні рушницями і гранатами, мали 2 ручних і 2 станкових кулемети.
29 квітня о четвертій годині ранку ніжинський загін підійшов до Дорогинки, але там на них чекав "сюрприз": напередодні вночі махновці зайняли село, порубали міліціонерів, комнезамівців і членів сільради.
Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному строю, заховавшись у перелісках та ярах, таким чином влаштувавши засідку, чекали моменту для атаки.
Напад махновців виявився для більшовиків несподіванкою, оскільки вони навіть не вислали розвідки. Спочатку повстанці відкрили вогонь, а потім стрімким галопом кинулися в атаку. У лавах противника почалася паніка, але шквальним вогнем їм вдалося відбити перший наступ.
Більшовики вирішили зайняти кругову оборону і використати кулемети, але махновська кіннота вдарила з флангів, оточила ніжинський загін і розбила його вщент. З усього загону дивом вижили лише два бійці. Тіла загиблих були поховані у братській могилі в Гоголівському парку м.Ніжина".
Пізніше один із червоноармійців, який побував у полоні у махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках спереду було написано "Не уйдёшь", а ззаду - "Не догонишь". Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, відпускали, попередньо їх роззброївши, роздягнувши і забравши гроші.
Празник у Легедзиному. 90 років бою черкаських селян проти комуни
Віктор Ємельянов, завідувач історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею, на основі архівних документів відобразив деталі того бою.
Він наводить свідчення одного з учасників бою Калістрата Січкаря, який зазначає, що командира міліції Наума Точоного замість організації оборони першого охопила паніка, він пришпорив свого коня і на очах усього загону втік з поля бою, а за ним помчали 4 кінні міліціонери.
Як свідчать архіви, у своїх спогадах Точоний змальовує зовсім по-іншому хід бою, показуючи в першу чергу свій героїзм, а всіх загиблих називає боягузами.

Махновський загін Щуся. Спробуйте знайти командира
Віктор Ємельянов зазначив:
"Я нічому не дивуюсь у цій державі й обурений сьогоднішніми заходами стосовно загиблих під Дорогинкою. А особливо дурістю тих людей, які всупереч історичній правді зробили новий напис на пам'ятнику загиблим міліціонерам: "Хай не згасає слава ніжинських міліціонерів, які ціною свого життя захистили Ніжин у бою під Дорогинкою 29 квітня 1921 року". Для порівняння, старий напис звучав так: "Вічна пам'ять працівникам ніжинської міліції, які віддали життя за радянську владу".
Безумовно, вшановувати загиблих потрібно, а особливо загиблих у братовбивчій війні. Але для чого творити нові міфи? Кому вигідно відновлювати комуністичну міфологію? Чи не робиться це для того, щоб просто відволікати увагу народу від існуючих проблем, які чекають свого розв'язання?
Політичний "бандитизм"
Дуже шкода, що автор вбачає у діях махновців тільки дії, що підпадають під статтю Кримінального кодексу "Бандитизм".
З метою аргументації цього він наводить факти, згідно з якими махновці на винокурному заводі у с. Дубов'язівка розстріляли 16 міліціонерів, у Парафіївці пограбували пошту, у с. Лосинівка "бандитами були вбиті член виконкому, комнезам і троє міліціонерів".
Автор особливо наполягає на тому, що махновці постійно вчиняли масові розстріли міліціонерів. У цьому він тотожний офіційним зведенням комуністичних органів того часу.
Махновці, холодноярівці та інші повстанці 1920-их (ФОТО)
Продовження масових реквізицій більшовиків, які спочатку виправдовували умовами військового часу, після ліквідації зовнішнього фронту викликало масові селянські повстання. В офіційних зведеннях вони отримали назву "політичного або куркульського бандитизму".
9 лютого 1921 року тодішній головнокомандувач усіх збройних сил Російської республіки Л. Камєнєв у доповіді В. Лєніну про стан боротьбі з бандитизмом констатував "...Банда Махна користується повною підтримкою та співчуттям місцевого населення, яке її забезпечувало і комплектувало".

Безкозирка у Щуся збереглася з часів його служби на броненосці "Йоанн Златоуст"
"Аналізуючи доповідь російського головнокомандувача, - вважає доктор юридичних наук, генерал-майор міліції Іван Білас, - ставимо логічне запитання: що ж це були за "банди" на території України, котрі повністю підтримувалися місцевим населенням та комплектуванням за його ж рахунок, "банди", що вели завзяту боротьбу з насаджуваною владою?
Цілком очевидно, що російським більшовикам завжди було вигідно таврувати національно-визвольну боротьбу українського народу не інакше як "бандитизмом", видаючи себе за "миротворців та носіїв щастя", маючи на меті зберегти "єдину та недєліму Росію".
Хотілося б також нагадати, що в ті часи йшла громадянська війна, більшовицька влада прийшла в Україну на багнетах червоноармійських штиків, подолавши законний уряд УНР. А ще на території України існували й інші "влади", зокрема махновська, яка виступала "за радянську владу без комуністів".
Лівобережні повстанці Київщини і Чернігівщини. Їх порівнювали з Махном
Більшовики розгорнули широкі репресії проти своїх політичних супротивників, зокрема членів махновської Революційної повстанської армії України, згадаймо віроломне знищення їхніх загонів у Криму військами Червоної армії після спільної перемоги над Врангелем.
У Чернігівській губернії до 1922 року існували концентраційні табори примусових робіт, у кожному з яких перебувало, як мінімум 600 осіб. Потрапляли туди люди за "співпрацю з повстанцями, агітацію проти радянської влади, організації мітингів із закликами "непідкорення владі".
Мірою покарання у таких випадках у кращому разі було ув'язнення до концтабору або штраф у розмірі до 10000 карбованців (для порівняння: пуд хліба тоді коштував у середньому 300 карбованців).
Нові (старі) герої
Міліціонери представляли озброєний орган радянської влади, частину його репресивного апарату.
"Поширення в Україні селянських повстань, - пише Іван Білас, - та збройний спротив військових формувань перших же років насильницького впровадження радянської влади, які стали реальною загрозою подальшому буттю більшовицької державності в Україні, обумовили створення при РНУ УСРР постійної наради по боротьбі з національно-визвольним рухом".
Встановлення пам'ятника та публікацію статті журналіст журналу "Моменти" аргументує тим, що "втрачаючи пам'ять про героїв, таких, як ніжинські міліціонери, ми втрачаємо те, чому немає ціни. Особливо нині - коли так гостро стоїть виховання молодого покоління, зокрема й майбутніх міліціонерів у дусі патріотизму".

Анархісти-махновці - теж патріоти рідного краю
Зрозуміло, про який патріотизм йдеться. Адже у загоні Точоного більшу частину складали 90 червоноармійців продовольчої роти, вихідці з Росії, тобто ті, хто безпосередньо грабував зерно у селян.
Звичайно, частина загиблих були й уродженці Ніжинщини, які, я впевнений, бажали перемоги соціалізму і боролися за права народу. За це ж саме боролися й махновці, їхня мета - запровадження такої форми суспільного устрою, при якому буде встановлено самостійний творчий рух звільнених мас, більшовики ж бажали встановлення соціалістичної держави.
Ще не вмерла анархія. За що боровся Нестор Махно
Отже, на полі під Дорогинкою у смертельному двобої зійшлися носії двох ідеологій - комуністичної та анархічної. І цілком логічно було б встановити пам'ятник Примиренню, який вшановував не тільки загиблих міліціонерів, а й загиблих повстанців.
Виникає запитання: кого наступного буде вшановано після цього? Можна встановити, наприклад, пам'ятник "професійному чекісту" Івану Біксону, керівнику чернігівського ЧК, або навіть Єжову. Вони ж бо долучилися до розгрому бандитизму!
Про закінчення рейду анархістів можна знову ж таки прочитати в праці Населевця:
"1 травня Щусь повів наступ з Козар на Носівку, але під натиском більшовицьких загонів, підтриманих бронепоїздом, змушений був відступити. 3 травня відбувся бій з частинами 546 полку під с.Лихачевим на межі Козелецького повіту, де повстанці зазнали значних втрат.
На початку травня виснажені безперервними боями махновці рушили на Полтавщину для підтримки місцевого повстання, де невдовзі в одному з боїв Феодосій Щусь загинув".
Безумовно, вшановувувати жертв громадянської війни потрібно. Але для чого творити нові міфи? Чи не логічніше було б встановити пам'ятний знак ВСІМ загиблим у тому братовбивчому бою.
Зразки "зібрання" до купи різноманітних шматків історичної пам'яті в історії відомі. У 1959 році в Іспанії, генерал Франко відкрив величний меморіальний комплекс Долина полеглих - неподалік старовинного королівського замку Ескоріал.
Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) - і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам'ятнику був: "Полеглим за Бога та Іспанію", що ніби "відтинало" атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, після громадянської війни.
У США після закінчення громадянської війни, спромоглися встановити монументи, які би вшановували солдат Півдня і Півночі. Ці дії дозволили знов спаяти американську націю воєдино: на півночі демонстративно встановлювалися пам'ятники солдатам Півдня, на Півдні - мешканцям півночі.
Показовий наступний приклад. Під час Громадянської війни штат Кентуккі розколовся: 90 тис. кентукців стали солдатами армії Півночі, 35 тис. - армії Півдня. Проте нині в штаті височіють 72 пам'ятники солдатам Конфедерації (Півдні) і лише два - солдатам армії Союзу (Півночі).
Олександр ЯСЕНЧУК, Микола НАУМЕНКО, спеціально для Історичної Правди
Олександр Ясенчук
Журналіст, краєзнавець, громадський активіст (Чернігів)

Автор: Алексей Арестович
Государство необходимо минимизировать до минимум миниморум
Три месяца я хожу и ищу людей, которым для самоорганизации нужен чиновник с томом законов и мент с дубинкой. Не нашел. Громацьке ТВ работает само, хор Веревки неплохо распевается без министерства культуры, "Часопис" работает без спецномеров и госдач, а армию не заставило работать даже убийство женщин и детей в прямом эфире и российская угроза в Крыму. Пожалуйста, если вдруг Вы найдете человека, которому для деятельности по профессии или по жизни непременно нужен чинуша и/или мент - сообщить мне, я тут же поеду посмотреть на это чудо. Но я подозреваю, что не найдете. Так - на хера? Оказывается, хлеб растет не потому, что работает министерство АПК, а потому, что таковы законы природы. К чертовой матери всех бюрократов. Государство на данном этапе необходимо минимизировать до минимум миниморум, оставив только функции коллективного блага: совместная оборона, международная политика, макроинфраструктурные проекты. Все остальное: на территориальный уровень и в электронную демократию. Бюрократический порог должен быть занижен так, чтобы правительство состояло из тридцати человек (со всем аппаратом), прозрачных в своей деятельности, а на низовом уровне бюрократии не было вообще. Не справились, не сумели объяснить непопулярное решение, немедленный бан. Майдан должен стоять вечно (потому, что недалеко ходить) и лупить палками лодырей и неумех на Грушевского по факту каждой лажи. Лозунг года - антибюрократическая революция снизу!..
Джерело: fakty.ictv.ua